Казки. Зірка Мензатюк

похвалився медівник.

      – Ні, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квітку-зірочку.

      Сонце слухало їх із висоти й голубило кожну зеленинку.

      Одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.

      – Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смієшся? – гукала до сонця.

      – Бо мені сумно, – відповіло сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині в смерековій хатині сидить дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити.

      Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить мала дівчинка, витирає сльози.

      – Скажи мені, сонечко, чого вона плаче?

      – Бо в неї мама захворіла та й не одужає, поки не нап’ється живої води, – відповіло сонце і прикрилося ще темнішими хмарами.

      Засмутилась арніка, похилила листочки додолу. А далі й каже:

      – Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.

      – Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.

      – Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.

      – Зачекай трішки! – гукнув нечуй-вітер. – Я для свого насіння витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю.

      – Зажди до осені, – обізвався реп’ях. – Восени часом трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.

      Та арніка лиш голівкою похитала:

      – Ні, не чекатиму.

      Вийшла на широке роздоріжжя: котрим шляхом податися?

      – Повій, вітре, Карпатами, – попросила вона. – Політай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?

      Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:

      – У селі, що справа, нову церкву ставлять; у селі, що зліва, калачі печуть – дівці Аничці на весілля. Більше нічого я не побачив.

      Дивиться арніка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лісовий шум гуляє.

      – Може, ти, лісовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.

      Покотився лісовий шум верховинами й назад повернувся:

      – У бору білі гриби виросли, на галявах суниці достигли, а в гнізді у горлиці вилупилися пташенята. Більше я нічого не вивідав.

      Озирнулася арніка: в кого про живу воду спитати? Ніде нікого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.

      – Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.

      – Так, це я, – заклекотів з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще дальше бачу.

      Спустився донизу, сів на сивому камені.

      – За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело. Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?

      Уклонилась арніка славному орлові беркутові:

      – Мушу дістатися, бо дуже треба.

      Та й пішла собі. Де трава висока – вітер їй стежку прогорне. Де потічок глибокий – верба гілки, наче кладку, простеле.

      – Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – питає арніка.

      – Сюди, сюди! – кивають трави. – А далі через бір, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги.

      – Добре, буду стерегтися.

      А блуд здалеку арніку помітив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.

      Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння. Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Арніці в голові закрутилося і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялиці щось собі мурмочуть, а внизу, на опалій глиці, зеленаві поганки посідали відьомськими колами, позбиралися на відьомську раду.

      – Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут спочинеш, задрімаєш, повік не прокинешся…

      – Не хочу я спати! – стріпнула листям арніка.

      – Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!

      Злякалась арніка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лісовий шум казав, що в бору білі гриби виросли. Значить, десь має бути добрий гриб-боровик. Стала арніка серед ялиць, проказала чарівну примовку:

      – Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорі, чи в долині, чи на буковині?

      – Та ось де я! – обізвався боровик. Виліз із-під глиці, обтрусив бриля від голок: – Чого тобі?

      – Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…

      – Знаю, чиї це витівки, – сказав боровик. – Ану обернись!

      Не встигла арніка повернутися, як блуд скочив їй з плечей і сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала