Дорога до Країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум

      Сьома дорога виявилася досить приємною – вона звивалася по зелених луках і полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз заліски з тінистими деревами. Але ніде не було видно жодного будинку й жодного разу їм не зустрілася жива істота.

      Дороті починала побоюватися, що чудова дорога віддаляє її від рідної ферми: вона не бачила навколо нічого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо інша стежка могла б відвести її ще далі від будинку.

      Дівчинка крокувала поруч з Косматим чоловічком, який, щоб скоротати час у дорозі, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дісталися тінистої галявини, де ріс величезний каштан: тут дорога різко повертала. У тіні каштана сидів маленький хлопчик у матроському костюмчику і рив землю паличкою. Ймовірно, малюк сидів тут досить давно: яма була така велика, що в неї міг поміститися футбольний м’яч.

      Дороті та її супутники вирішили відпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.

      – Як тебе звати? – запитала дівчинка.

      Хлопчик спокійно глянув на неї. Його обличчя з пухкими щічками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.

      – Я Ґудзик-Розумник, – нарешті відповів він.

      – А як твоє справжнє ім’я? – продовжувала допитуватися Дороті.

      – Ґудзик-Розумник.

      – Це не справжнє ім’я! – вигукнула дівчинка.

      – Хіба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.

      – Звичайно, ні. Це – прізвисько. У тебе має бути ім’я.

      – Має бути ім’я?

      – Звичайно. Як тебе кличе мама?

      Малюк перестав копати й задумався.

      – Тато каже, що я сяю, як блискучий ґудзик, а мама називає мене іноді розумником.

      – А як звуть твого тата?

      – Просто Тато.

      – Та ні, як його ім’я?

      – Не знаю.

      Тут, усміхаючись, втрутився Косматий чоловічок:

      – Усе це не має значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Ґудзик-Розумник. Це ім’я нітрохи не гірше, а, може, й краще за багато інших.

      Дороті подивилася, як хлопчик копає, а потім запитала:

      – А де ти живеш?

      – Не знаю.

      – А як ти сюди потрапив?

      – Не знаю.

      – І зовсім не знаєш, звідки ти?

      – Ні.

      – Напевно, він загубився, – звернулася Дороті до Косматого чоловічка і знову обернулася до малюка:

      – Що ж ти збираєшся робити?

      – Копати.

      – Але ти ж не можеш вічно копати. Що ти будеш робити потім?

      – Не знаю.

      – Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Дороті.

      – Повинен? – здивувався малюк.

      – Звичайно.

      – А що я повинен знати?

      – Перш за все, що з тобою буде далі.

      – А ти знаєш, що буде зі мною?

      – Звичайно, ні.

      – А що буде з тобою, ти знаєш? – з серйозним виглядом поцікавився малюк.

      – Мабуть, не знаю, – зізналася Дороті,