Лина Костенко. Олег Кудрин

дід Михайло був храмостроїтель.

      Возводив храми себто цілий вік.

      Він був чернець, з дияволом воїтель,

      печерник, боговгодний чоловік.

      Він був самітник. Дуже був суворий.

      Між Богом – чортом душу не двоїв.

      І досі поминають у соборах:

      храмостроїтель Михаїл[6].

      Очень показательно вот это «душу не двоїв». Сразу же вспоминается Грыць из «Маруси Чурай», раздвоенная душа которого – одна из основных характеристик:

      Грицько ж, він міряв не тією міркою.

      В житті шукав дорогу не пряму.

      Він народився під такою зіркою,

      що щось в душі двоїлося йому.

      Від того кидавсь берега до того.

      Любив достаток і любив пісні.

      Це як, скажімо, вірувати в бога

      і продавати душу сатані[7].

      Так, «от противного», двумя зеркальными оппозициями «песнопевица Маруся – сребролюбец Грыць», «сребролюбец Грыць – храмостроитель дед Михаил», Чурай оказывается почти что родственницей Костенок, по крайней мере – по духу.

      Нравственный камертон Михаила (не архангела, но деда) и внутренний взгляд прабабушки (вспомним, что в заголовке – «привид прабаби», то есть намек на метафизику) – важнейшая часть наследства, оставленного внучке пращурами.

      До шести лет Лина росла в основном в Ржищеве: «Мать проживала в Киеве, времена были тяжелые, естественно, что она поехала рожать к своей матери. Потом родители меня забрали, но времена наступили еще более тяжелые, и я снова оказалась у бабушки. И вот это уже была сказка»[8].

      Но прежде чем перейти к сказке, посмотрим на поэтические воспоминания Костенко о том, когда и как она почувствовали свое «Я» и мир, его окружающий:

      Стоїть у ружах золота колиска.

      Блакитні вії хата підніма.

      Світ незбагненний здалеку і зблизька.

      Початок є. А слова ще нема.

      Ще дивен дим, і хата ще казкова,

      і ще ніяк нічого ще не звуть.

      І хмари, не прив’язані до слова,

      от просто так – пливуть собі й пливуть.

      Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

      Ще все на світі гарне і моє.

      І світить сонце оком загадковим.

      Ще слів нема. Поезія вже є[9].

      (И снова – как созвучны эти строки словам, вложенным в уста Маруси Чурай: «Душа летить в дитинство як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там». Наверно, еще и потому этот роман в стихах стоит особняком в творчестве Костенко: уж очень много в нем личного, не то что даже прочувствованного, а глубинно содержащегося в личности автора.)

      Обратите также внимание – «хата ще казкова». Но с другой стороны – и уже сказочная. Потому что сказка – это надолго, по крайней мере – на ближайшие годы, что в детстве кажется бесконечностью. И вот уж детский мир Лины по-настоящему, осознанно сказочный:

      У запічку гномик плямкає.

      Цвіркунчик завів руладу.

      Тихенько

6

Костенко Ліна. Неповторність: Вірші, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 177.

7

Костенко Ліна. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 22.

8

Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 124.

9

Костенко Ліна. Триста поезій. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 293.