Надія. Гонконґ. Катарсис. Галина Горицька

причаїлася, як маленький наляканий звір. Але довго розмірковувати над почутим їй не довелося:

      – Аню? Все гаразд?

      – Так, так… Іду.

* * *

      Руки китаянок були красивими. І не тільки руки. Очі – як дзеркало душі – виражали спокій і задиристе життєлюбство. Дивлячись на них, Аня не розуміла, як можна кудись поспішати, думати, де б попоїсти та взагалі… думати, вирішувати, битися з проблемами, коли, здавалося, у цих неземних створінь їх не було. Однак це була тільки така маленька хитрість, а насправді, загартовані нелегким і занадто динамічним життям у мегаполісі, вони навчилися не виказувати занепокоєння й не носити постійно на обличчі маску своїх проблем. Саме цим китаянки з Гонконґу суттєво вирізнялися з-поміж інших і нагадували мешканок Нью-Йорка, іще одного такого самого прудкого й високого красеня-міста. Здавалося, ніби ці двоє можуть перемовлятися на якійсь своїй таємній мові міст:

      – Привіт, Нью-Йорку? Ну як ти?

      – Добре, дякую. Чи все гаразд у тебе, мій китайський брате?

      – Ой, не нагадуй, що я китайський… А колись, колись… Я був англійським, як і ти свого часу…

      Хтось може сказати, що від англійського залишилися в Гонконзі тільки двоповерхові трамвайчики та непомірна кількість експатів-заробітчан, що крокують підвісними вулицями у своїх чорних елегантних костюмах. Однак… Весь Гонконґ став саме таким, яким він є завдяки англійському пануванню. Анна це бачила, приїхавши із Шанхая. І однієї доби в ньому вистачило, аби порівняти з Гонконґом і зрозуміти, що останній і не Китай зовсім, а так… відвойований без війни пішачок, що став розмінною монетою великої політики. І хоча Піднебесна обіцяла цьому вкрай чарівному Пішачку широку автономію до 2047 року, однак уже нині ненаситна Піднебесна тягне своє піднебіння з упакованими під ним дебелими мигдаликами, язиком й іклами, аби зжерти залишки примарної незалежності чарівного Пішачка.

      Анна стояла посеред якоїсь вулиці, зупинившись, аби вдихнути солодкаво-вологе повітря й усвідомила, що вже сформувала певним чином своє бачення міста. «Дивно, адже я тут… Скільки? Здається ще нема й доби. І стою я тут не більше як десять секунд». «Втрата часу й простору», як називала це дівчина, відбувалася з нею час від часу. Тоді Анна просто встигала багато подумати за досить незначний проміжок часу й залишалася непорушною. Ось як тепер. Відчула на зап’ясті пальці Жені.

      – Ти ледь не загубилася!

      – Чому? Я просто зупинилася, аби відсапнутися.

      Анна розмірковувала, чи варто запитати коханого про випадково почуту телефонну розмову, але так і не наважилася, пам’ятаючи складну вдачу Жені, й допоки голодний Женя тягнув її за руку, Аня думала про їхні взаємини й дивувалася сама собі: «І навіщо я поїхала з ним?» На це запитання її Свідомість давала стільки ймовірних відповідей, що вона розгублено заклякла перед ними і ніяк не могла обрати одне, але правильне. Ну хоча б найзручніше для самої себе.

      – Гаразд, по-перше, я люблю подорожувати