Надія. Гонконґ. Катарсис. Галина Горицька

у середньому, доки стоїте в черзі туди й назад, уверх на ліфті й вниз на ньому ж, рідненькому, вам віддавлять ноги, натовчуть зіпрілі від спеки боки, і ви вже не усвідомлюватимете, на якому ви світі – орієнтовно десь посередині між вежею та потойбіччям пекла. Байдуже, що на вулицях тхне помиями з легкими домішками соєвого соусу, такого всюдисущого, що після кількох днів у Піднебесній ви не лише пісятимете ним, а й какатимете, здається, також чистим соєвим соусом. Хоч беріть і продавайте в ресторани. Байдуже… Все одно кожен китаєць ще під час знайомства неодмінно розповість про свій родовід від Ісуса Христа та його апостолів. Хоча ні… Вибачайте. Коли народилися пращури вашого знайомого китайця, Христом ще й не пахло, адже вони – найдавніший народ у світі, їм тисячі й тисячі років. Дивовижно, що вони так чудово збереглися і розплодилися на своєму соєвому соусі та м’ясі, смаженому в цукрі. Посеред труб прогресу та ресторанного сигаретного диму, що висить завісою, як у якійсь інститутській курилці, бо смалити можна всюди. Байдуже…

* * *

      «Поїхали подивимося Шанхайську вежу», – запропонував Женя, побачивши по тєліку, як її відкривають для туристичних відвідин з усіма урочистостями. Аня саме мила посуд й, отримавши таку заманливу пропозицію, відразу погодилася. Відверто кажучи, їй було цілковито наплювати на Шанхайську вежу/Шанхай/Китай з усіма китайцями разом узятими. Однак вона мала певні плани на Женю, біологічний годинник пришвидшився, посилаючи Ані гормони, що викликали в ній бажання одружитися. А перша спільна подорож – то вже щось… «Щось таке серйозне», – розмірковувала дівчина, складаючи валізу.

      Навколо Ані бігала її стурбована мама, раз за разом перехрещуючи Анну зі спини, аби та не бачила. В перший раз вона відправляла свою єдину кровиночку в закордонну подорож та ще й у таку далеку… Що Аня їде не сама, її аніскілечки не тривожило, навпаки, мати сприймала цю спільну поїздку майже як заручини своєї дочки та її однокурсника Жені. У їхній родині було заведено брати шлюб рано й народжувати рано. Аніна мама взагалі підозрювала, що дочка вже може бути вагітною, і вона з цікавістю поглядала на її живіт: «Коли проявиться?», ніби він відразу виросте, як кавун, прямо на її очах.

* * *

      Усе почалося тут, у Cянган теб’є сінчженцюй, у Сянгані[2], в Гонконзі по-нашому. І треба зазначити, що існує величезна різниця між японським містом, китайським Сянганом і експатським (у переважній більшості – англійським) Гонконґом.

      Величний китайський народ у силу своєї кількості й історично укоріненого землеробства не володіє витонченістю, і є певні винятки, котрі тільки підтверджують правило, – все загалом банально й подібно. Навіть їхні лиця… (Хоча заради справедливості треба зазначити, що китайці також не розрізняють наших лиць, як ми – їхніх.) Постійно та всюди затори, перенаселення, черги, черги, черги… Черги за всім, що так чи інакше має попит. Менші та більші черги, тягучки, залюдненість… Після восьмигодинної епопеї із Шанхайською вежею (акурат тривалістю в міжконтинентальний переліт у Шанхай із Києва) Женя присів навпочіпки, як справдешній ЗеКа, і машинально вимовив:

      – Завтра їдемо в Гонконґ, гаразд? Бо я вже не витримую ці всі шанхайські штуки!

      – Гаразд… – промимрила Аня, стан якої був не набагато кращим, ніж Женін.

      Вони йшли на ватних від утоми ногах позаочі, трохи далі від туристичної принади, чимдалі… І з цією дистанцією збільшувалися їхні душевні й фізичні сили.

      – Треба повечеряти десь… десь поблизу, – мовила дівчина, ще й не підозрюючи, якою це стане проблемою для них найближчих кілька днів, доки вони осягатимуть таємниці Азії.

* * *

      Було далеко за північ, коли вони жадібно поїдали плавлений сирок у своєму номері, який завбачливо поклала в багаж Аніна мама. З айпада гриміли пісні Вакарчука, що вимовляв так шепеляво й манірно, що Аня мимоволі сказала: «Треба в Париж було замість Шанхая» і злякалася цих своїх слів. Женя завжди був самовпевненим і не терпів нарікань. Якось на сімейному святкуванні його мама делікатно натякнула дівчині, що її присутність коло «мого Женічки» зумовлена тільки лагідною вдачею. Іншими словами, тим, що в народі називають поступливістю. Бо ж «жінка в усьому має коритися чоловікові», як колись наказувала Анні бабуся в селі, ополіскуючи її м’яке волоссячко травами у великому чані. Анна зовсім не розуміла – чому? Чому вона має коритися в усьому чоловікові? Невже тому, що в нього в штанах є прутень, який одним махом заліковує до когорти найкращих представників людського племені? Бо це вони, членоноси, прутне-володарі й банановласники розпочинали військові конфлікти, були писемними, володарювали й вирішували все. Так у світі повелося. І тут, як із Китаєм, виняток, як-то амазонки, княгиня Ольга, Анна Ярославна, Марія Стюарт тільки підтверджували правило… Однак Аня розуміла інше, благо була вже досить дорослою: не треба суперечити коханому – простіше погодитися, ніж доводити, що він не має рації.

      Аня з острахом подивилась на Женю. Що він відкаже на таку ремарку їй, невдячній, яку й так задарма взяв у Китай? На щастя, Женя не почув її, бо спав і бачив сьомі сни, не випускаючи з долонь недоїдений плавлений сирок. Дівчина намагалася делікатно недоїдок у нього відібрати, бо в той момент то був

2

Кит. – порт пахощів.