Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери

хворобливою плоттю, що її можна вбити цвяхом, – отакою горою!»

      Усі кроки, які я чув, гупали по його тілу. А всі мури, хідники та контрфорси тиснули на нього. «Він – душа в’язниці, – казав я собі, думаючи про нього. – Він – сенс, осередок та істина в’язниці. А втім, хто він тепер, як не проста купа ганчір’я, що лежить на ґратах, а можливо, навіть спить і насилу дихає. Проте саме він – дріжджі, які спонукають місто шумувати. Він, повертаючись обличчям то до однієї стіни, то до другої, спричинив цей землетрус».

      Мені відкрили вічко, і я розглядав його. Знаючи, що тут треба дещо зрозуміти. І я побачив, що саме.

      Я думав: «Він, напевне, нічим не може дорікнути собі, крім любові до людей. Але той, хто будує собі оселю, надає й форму тій оселі. Звісно, будь-яка форма може бути бажана. Але не всі зразу. Бо інакше вже не буде оселі.

      Обличчя, вирізьблене з каменю, складається з усіх облич, яких не вирізьбили. Всі могли б бути гарними. Але не всі зразу. Йому, мабуть, сниться щось гарне.

      Ми з ним на гребені гори. Він і я, ми самі. Цієї ночі ми на гребені світу. Ми зустрілися і об’єдналися. Адже на цій висоті нас ніщо не поділяє. Він, як і я, прагне справедливості. А проте він умре…

      Мені краялося серце.

      Але, щоб прагнення стало дією, щоб сила дерева виростила гілля, щоб жінка стала матір’ю, треба зробити вибір. Життя народжується з несправедливості вибору. Адже й оце життя було гарним, – тисячі людей любили його. А проте воно довело їх до розпачу. Те, що існує, завжди несправедливе.

      Я збагнув, що кожна творчість передусім жорстока.

      Я зачинив двері й пішов уздовж коридорів. Я повнився поваги та любові: «Що означатиме лишити йому життя в рабстві, коли його велич – це його гордощі?» Я проминув тюремних охоронців, патрулі, вранішніх замітальників. Увесь цей люд служив тому в’язневі. Й грубі мури стерегли свого в’язня, як оті безладні руїни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формі корони, спрямованої до зірок, скидалася на корабель у морі, який везе свій вантаж, уся служила одній меті, і я сказав собі: «Ну, то й що?» Потім, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночі порохову бочку…

      Я думав про людей із міста. «Безперечно, вони плакатимуть за ним, – думав я. – Але добре, що вони плачуть».

      Я міркував про пісні, чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправді не ховають ніколи, – думав я. – Поховане – це насіння. Я не маю влади над життям, а він коли-небудь матиме слушність. Я накажу повісити його на мотузці. Але почую, як його смерть оспівують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що поділяється. А що примирю я?

      Я іду до ієрархії, але не до такої, яка склалась, а до іншої. Я не повинен змішувати красу і смерть. Я йду до краси, але не повинен відмовлятися від суперечностей. Я повинен отримувати їх. Це добре, це погано, я страхаюся мішанини, що є тільки сиропом для недужих і позбавляє їх сили, я повинен ростити себе на тій основі, що я визнаю свого ворога для того, щоб стати