Темна вежа. Стивен Кинг

справу своїх рук, то в кущі. Ви боягузи й сини боя…

      Флагерті виступив уперед, міцно стискаючи скривавленою правою рукою руків’я пістолета, що висів у кобурі під лівою пахвою.

      – Це я, Роланде з роду Стівена.

      – Знаєш моє ім’я?

      – Еге ж! Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…

      Відвертаючи балаканиною увагу, Флагерті тим часом витяг пістолет. Безсумнівно, він уже не раз вдавався до цього підступу, щоб здобути перевагу над супротивником. І хоч був він спритний, а вказівний палець лівої руки Роланда ще торкався кутика рота, коли рука Флагерті витягла пістолет, стрілець легко випередив його. Його перша куля влетіла до рота головного кривдника Джейка, розтрощивши передні зуби верхнього ряду на скалки, і Флагерті втягнув їх до горла передсмертним подихом. Друга прошила чоло на переніссі, і він вдарився спиною об двері «Нью-Йорк/Федік». Пістолет, яким йому не судилося скористатися, випав з руки й від падіння востаннє вистрелив у підлогу коридору.

      За якусь частку секунди витягла зброю і решта загону. Едді пристрелив шістьох спереду – йому якраз вистачило часу, щоб дозарядити револьвер після пострілу в Альбрехта. Коли барабан спорожнів, він відскочив за спину свого діна, як його навчали, щоб перезарядити. Наступних п’ятьох перестріляв Роланд і безперешкодно відступив за спину Едді, котрий узяв на себе решту, крім одного.

      Ламлі вистачило клепки навіть не намагатися стріляти, тож він виявився останнім уцілілим. Він підніс волохаті руки, показуючи порожні гладенькі долоні.

      – Чи відпустиш ти мене, стрільцю, якщо я пообіцяю дати тобі спокій?

      – Нізащо, – сказав Роланд, зводячи курок.

      – Тоді будь проклятий, чарі-ка, – мовив тахін. Роланд з Ґілеаду застрелив його на місці, і Ламла з Ґалі впав бездиханний.

Два

      Банда Флагерті кучугурою колод лежала перед дверима, Ламла спереду обличчям додолу. Жоден з них так і не встиг вистрелити. Кахляна горлянка коридору смерділа димом від пострілів, що сизим шаром висів у повітрі. Зрештою ввімкнулися очисники, втомлено зафурчали у стіні, й стрілець відчув, як повітря спершу коливнулося, а потім стало всмоктуватися, обвіваючи їм обличчя.

      Едді перезарядив револьвер (тепер уже свій, як йому сказали) і вклав його назад у кобуру. Потім рушив до купи мерців і безцеремонно розштовхав їх, щоб мати змогу пройти до дверей.

      – Сюзанно! Сюзі, ти там?

      Чи насправді сподівається бодай хтось із нас, крім як уві сні, возз’єднатися з найпалкішим коханням свого серця, навіть якщо воно йде від нас лише на декілька хвилин у найбуденніших справах? Ні, зовсім ні. Щоразу, коли кохані щезають з-перед наших очей, ми в глибині душі вже вважаємо їх мертвими. Одержавши в дар так багато, розмірковуємо ми, як можемо ми сподіватися, що нас не скинуть з небес так низько, як Люцифера, за приголомшливу самовпевненість нашої любові?

      Так і Едді