Темна вежа. Стивен Кинг

Лам? Ти знаєш?

      Сам Флагерті ніколи не спускався нижче «Діксі-Піґ». Коли він мандрував у справах, то його діяльність обмежувалася Нью-Йорками, а це означало, що користуватися йому доводилося або дверима на Сорок сьомій вулиці між Першою і Другою, тими, що стояли на вічно порожньому складі на Блікер-стрит (а в деяких інших світах то був навіки заморожений довгобуд), або дверима у Верхньому Мангеттені, на Дев’яносто четвертій вулиці. (Другі двері останнім часом уже на ладан дихали, і, звісно, ніхто не знав, як їх полагодити.) У місті існували й інші двері – Нью-Йорк аж кишів порталами до інших «де» й «коли», – але з них у робочому стані були тільки ті двоє.

      А ще, ясна річ, ті, що вели до Федіка. Ті, що були попереду.

      – Се творець міражів, – сказав горностай. Його плаксивий буркотливий голос мало нагадував людський. – Ота машина ловить твої страхи й робить їх реальними. Мабуть, її ввімкнув Сейр, коли зі своїм тетом вів темношкіру дівулю. Аби перекрити шлях, розумієш.

      Флагерті кивнув. Пастка для розуму. Дуже мудро. Але чи була вона аж такою дієвою? Адже триклятий сцикун якось її уникнув.

      – Те, що побачив хлопець, обернеться на те, чого боїмося ми, – провадив тахін. – Воно живиться нашою уявою.

      Уява. Флагерті вхопився за це слово.

      – Добре. Скажи їм, хай не звертають уваги, що б вони там не побачили.

      Почуте від Ламли дало величезне полегшення, і Флагерті підніс руку, щоб дати своїм людям знак рухатися далі. Бо полювання треба продовжувати, чи не так? Сейр (чи ще гірше – Волтер О’Дим), швидше за все, переб’є багацько його людей, якщо вони не впіймають того шмаркача. А драконів Флагерті справді боявся, ще відтоді, як батько в дитинстві прочитав йому про них одну легенду.

      Та перш ніж він устиг махнути рукою, тахін його спинив.

      – Лам, ну що тепер? – прогарчав Флагерті.

      – Ти не розумієш. Те, що тама, попереду, досить реальне, щоб тебе вбити. Щоб убити всіх нас.

      – А що бачиш ти? – Час для цікавості було вибрано невдало, але що вдієш, допитливість завжди була прокляттям Конора Флагерті.

      Ламла опустив голову.

      – Не хочу казати. Просто повір, що це страшно. Штука в тому, сей, що ми всі загинемо, якщо не будемо обережні. В трупорізці потім вирішать, що тебе грець ухопив чи серце стало, але насправді тебе вб’є те, що ти там побачиш. Той, хто вважає, що уява не може вбити, – дурень.

      Решта загону скупчилися за спиною в тахіна, поглядаючи то на оповиту млою галявину, то на Ламлу. І вирази їхніх пик анітрохи не подобалися Флагерті. Можна було б вколошкати одного-двох із тих, що найпохмуріше зиркали з-під лоба, щоб решті підігріти охоту, але що це дасть, якщо Ламла каже правду? Проклятущі давні людиська поназалишали скрізь своїх цяцьок! Небезпечних цяцьок! Як вони ускладнювали людині життя! А бодай їх чорти взяли!

      – Тоді як нам пройти? – закричав Флагерті. – І якщо вже на те, як пройшов той пуцьвірінок?

      – Про пуцьвірінка не знаю, – відповів Ламла, – але все, що нам треба, – розстріляти