Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг

ви ж знаєте, як це буває, – сказав Едді. – Часом як припече, а виявляється – фальшива тривога. Хоча я кілька разів так газонув – болотяний газ відпочиває. Якби три хвилини тому тут запалили сірника, то можна було б спокійно засмажити індичку на День подяки. Мабуть, щось не те з’їв перед тим, як сісти на літак…

      – Заберіть його геть, – сказав Макдональд, і Дір, що досі тримав Едді за штани ззаду, виштовхав його з літака на трап, де його взяли попід руки митники.

      – Ви що? – обурено закричав Едді. – Віддайте мені сумку! І піджак!

      – Та ми й самі хочемо, щоб усі твої манатки були при тобі, – відповів один із офіцерів, дихаючи в обличчя Едді смородом «Маалоксу» і відрижки шлункового соку. – Нас твої манатки дуже цікавлять. А тепер ходімо, приятелю.

      Едді все переконував їх не брати близько до серця, заспокоїтися, він і сам може йти, але згодом у роздумах збагнув, що на проміжку між люком «Боїнга-727» і виходом з терміналу його черевики торкалися підлоги трапа лише три чи чотири рази. А на виході їх уже чекали ще троє митників і півдюжини копів – охоронців аеропорту. Митники чекали на Едді, а копи стримували невеличкий натовп, що з нездоровою, жадібною цікавістю спостерігав за тим, як його ведуть.

      

      Вежа

1

      Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. У маленькій білій кімнаті було повно люду. У маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро – ні, семеро – чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє – ні, четверо – курили сигарети.

      Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.

      Едді сидів спокійно, розслабившись, і дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.

      Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.

      Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.

      – На ваших грудях дуже цікава червона мітка, – сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. У кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п’ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. – Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.

      – На Багамах до мене причепилася алергія, – відповів Едді. – Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається