Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг

і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

      Макдональд (котрий за все життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

      – Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, – сказав він. – І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

      – Так точно, – відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

15

      – Дістань мого ножа, – звелів стрілець. – Він у мене в кошелі.

      Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих – а може, навіть відчайдушних – мандрів.

      Показав жестом, але не пальцем. Цього він зробити не міг. Едді здогадався, чому права рука чоловіка була обв’язана брудною ганчіркою: на ній бракувало кількох пальців.

      – Візьми, – наказав він. – Розріж стрічку. Постарайся не поранитися. Це просто. Будь обережний, але дій швидко. У нас майже не залишилося часу.

      – Знаю, – відповів Едді й став навколішки на пісок. Усе це відбувалося не насправді. У цьому заковика, у цьому відповідь. Як сказав би Генрі Дін, великий мудрець і видатний наркаш, люлі-люлі, клац та шасть, глузд втрачаєш – ну й напасть, дах твій зносить – не біда, бо життя – дурна вигадка, не турбуйся цим і крапка, зараз вмажемось гарненько, і настане кайф швиденько.

      Нічого цього не було насправді, усе це просто якийсь надзвичайно яскравий глюк, тож краще не смикатися і сприймати все як є.

      Яскравішого глюка годі було й сподіватися. Він потягнувся до «блискавки» (а може, до липучки) на чоловіковому кошелі і раптом побачив, що сумка зашнурована хрест-навхрест ремінцями з сиром’ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав’язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.

      Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на руків’я – і Едді від захвату затамував подих… воно було з чистого срібла, сіро-білого кольору, оздоблене складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…

      Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.

      – Помилуєшся пізніше, в’язню, – сказав стрілець. – А зараз просто користуйся.

      Едді відчував,