Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг

мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, – відповів Макдональд. – Вона остання?

      Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

      Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

      Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

      – Гаразд, – сказав Макдональд, – хлопці, зупиніться он там.

      – Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

      – Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті – мій підопічний. Щойно він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. – Він кивнув Дірові. – Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

      – Я не проти, – відповів Дір.

      Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

      – Виходь, друже! Більше я не проситиму!

      Відповіді не було.

      – Хай буде так, – сказав Макдональд. – Починаємо.

17

      До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

      Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

      – Бля, – сказав Едді.

      – Зараз нічого не вдієш, – пролунав хрипкий голос стрільця. – Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

      – Тільки від своєї власної, – відповів Едді.

      Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

      – Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, – сказав Едді. – Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

      Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.

      – Мабуть, краще я сам…

      – Зажди.

      Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.

      Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?

      Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.

      – Готово, – сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв