Микола Зеров. Євгенія Кужавська

Хвильовий, Марк Йогансен і Володимир Сосюра ще 1921 року. У листі П. Филиповича до Миколи Зерова від 23 травня 1923 року читаємо: «Поезії Ваші тепер не можемо друкувати – це пошкодить і видавництву, і Вам…» Тобто майже відразу на «неокласиків» почали навішувати усілякі ярлики.

      З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починає викладати українську літературу в Київському інституті народної освіти. Так народжується київська напівлегенда про Золотоуста, про це згадувала і Софія Зерова: «В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тішило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали».

      У спогадах сучасників Зеров незмінно постає як блискучий лектор, наведемо спогад Марії Ліщинської: «Лекція подобала на суцільний натхненний потік. Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західньої мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з ‘‘Енеїди’’. Говорячи, він інколи примружував очі, а найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її і цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали, і після лекції студенти прокидалися ніби після солодкого, хвилюючого сна».

      В інституті, аби не зривати лекції інших викладачів, з яких студенти нерідко тікали на лекції Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останні години в розкладі. Золотоустом його називали навіть ті, хто не втомлювався писати «викривальні» статті. У чому ж полягав секрет його успіху? Причин кілька: Зеров був першопрохідцем – створив курс лекцій для предмета «Історія української літератури», якого на той час не існувало; намагався розглядати будь-яке явище в українській літературі в контексті світової культури; мав неймовірну пам’ять, був красномовним і ерудованим промовцем, не стомлювався урізноманітнювати матеріал дотепами на афоризмами.

      Про лекції Зерова маємо спогад К. Михайлюк: «Лекції Миколи Костьовича […] лишили в мене і в більшості слухачів враження таке глибоке, яскраве і шляхетне, що їх просто не можна забути. Навіть ті студенти, що недолюблювали його, були згідні з ним, що він посідає спеціальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Під час його лекцій іноді здавалося, що авдиторія порожня: всі сиділи, затаївши віддих, скуті чарами, що спливали з його слів. […] Все його єство випромінювало якусь притягальну