Микола Зеров. Євгенія Кужавська

був педантом чи формалістом: у ньому не було жадної риси од “людини в футлярі”; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузіазмі» і додає: «Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне».

      З «Книгарем» Микола Зеров переживає другу більшовицьку окупацію, денікінщину, третю більшовицьку окупацію і поляків. Працювати нерідко доводилось під кулями – у редакції та гімназійній аудиторії, тож можемо лише уявити витримку і впертість Миколи Костянтиновича. Як згадувала його дружина Софія Федорівна: «У місті одна влада змінювалась іншою, і з кожною знайомих ставало все менше».

      У голодному і холодному Києві 1920 року в Борисоглібській церкві Микола Зеров обвінчався із Софією Лободою. Дата весілля – 13 лютого, однак молодята не зважали на «нещасливе» число – поспішали побратися до Масниці, під час якої не вінчають. Софія Зерова згадувала: «І ось 12 лютого 1920 року відбулася вирішальна розмова про наші дальніші взаємини, під час якої Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своєму майбутньому житті, а він би сам цього дуже хотів. Я відповіла: ‘‘Гаразд, одружімося і живімо разом’’. Постановили справи не відкладати і повінчатися на масниці, яка розпочиналася за два дні. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсім незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров і сказав, що він був у священика, і той повідомив його, що на масниці не вінчають, а сьогодні останній день, коли ще можна повінчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зі мною, уже домовився зі священиком, що той повінчає нас о другій годині (було якраз 13 число, яке вважається за нещасливе, але ми не були забобонними і не надали цьому ніякого значення). Спершу я трохи розгубилася. Не сподіваючись, що це відбудеться так хутко, я саме того ранку віднесла полатати свої святкові черевики, а вони в мене були єдині. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я відразу ж побігла до шевця забрати свої черевики назад. Так я й вінчалася в черевиках з протертими підметками. Та все це для нас обох було байдуже».

      У Києві лютував тиф і голод, під Києвом тривали бої. У гімназії, в якій викладав Микола Костьович, склалась катастрофічна ситуація з викладачами: хтось відмовився від лекцій, когось заарештували, інші виїхали з міста. Від зворотного тифу після перенесенної операції у травні 1920 року помер Георгій Нарбут. Зеров у спогадах про Георгія Івановича напише: «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас – і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба».

      У 1918–1920 роках Зеров виступає як літературний критик і перекладач. Про літературну критику