Микола Зеров. Євгенія Кужавська

закоханого в українське бароко Зерова вона була несподіваним сюрпризом, хоч учасники «ложі» Нарбута захоплювалися старшинським бароко, а селище було яскравим зразком бароко селянського. Миколі Зерову і друзям – Вікторові Петрову, Освальдові Бургардту – вдалося сформувати культурний осередок у Баришівці, однак за Києвом Микола Костьович сумував. Освальдт Бургардт згадував літературні диспути баришівського періоду: «Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам’ятаю ‘‘На щитах Татр’’ Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як ‘‘Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь’’! Або чи ж можна сказати ‘‘Увяданья золотом охвачений’’, коли само напрошується ‘‘охваченим’’?»

      Освальд Бургардт повернеться до Києва 1922 року, його місце в Баришівській школі займе Віктор Петров. Саме тут, у Баришівці, він познайомиться із сім’єю Зерових, стане частиною любовного трикутника. Набагато пізніше між ним і Софією Зеровою спалахне роман. Про зустріч у Баришівці згадуватиме і Софія Зерова: «Там познайомились ми й з Віктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, інколи сперечалися – смаки в них були різні. Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випади і не дарував йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось деталей. Але в’їдливостей та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й дуже потішно; для мене завжди були цікавими їхні двобої».

      Баришівське заслання виявилось не таким спустошувальним, як Златопільське, однак поетична муза, що приходила до Зерова в найтяжчі роки, знов прокинулась. Саме в Баришівці він створює сонетоїди, сонети, олександрійські вірші. Микола Костьович «гутенбержив» – переписував поезії від руки, формуючи невеличкі збірки. Одна з таких збірок, «Сонети та елегії», датована 1922 роком і присвячена Сергію Єфремову. Зеров активно листується з Рильським, Тичиною та іншими культурними діячами, хоч листів баришівського періоду знайдено небагато. Саме тут, у Баришівці, він створює сонети «Pro domo», у якому окреслює свій естетичний ідеал у поезії, та «Овідій», який найбільше вразив Максима Рильського, про що той зізнається в листі до Зерова: «З присланих Вами віршів мене особливо розворушив і розчулив ‘‘Овідій’’. Що до порівняння з захожими різьбярами, що

      Для окружних орд, для скитів-дикунів

      Різьбили з мармуру невиданих богів, —

      то різниця між ‘‘тими’’ і ‘‘цими’’ та, що скити еллінських різьбярів цінували, а… що й казать!”

      У той період «неокласик» (якого вже встигли так наректи) створює