Небезпечна спадщина. Андрей Кокотюха

телефон. І зустріч призначили б мені в офісі. Нехай невеличкому, зате – з конкретною адресою. Як ти там кажеш? Спинним мозком все відчуваєш? У мене, здається, теж спинний мозок запрацював. І підказує він: щось тут не зовсім чисто.

      – Якщо й зовсім нечисто, – буркнув Денис.

      Задзвонив телефон. Білан-старший напівжартома доповів синові: з тіткою Клавою він особисто переговорив, вона погодилася поміняти гнів на милість і не дуже сварити племінницю Таню. Бо, як розуміє тато, Максим і цей його дивний друг Денис вирішили самі шукати зниклу Марту… В цьому він і запевнив невдоволену тітку: дуже скоро її улюблений пекінес знайдеться, до цього докладаються зусилля справжніх професіоналів. А зараз одного з фахівців батьки наполегливо просять повернутися додому, бо завтра – підйом до школи.

      Нехай навчального року трошки лишилося – розслаблятися все одно не треба.

      6. Артур клацає язиком

      Діяти Денис із Максимом домовилися ось як.

      Після школи закидають речі в Бабусину хату. Потім їдуть на місце зустрічі. Причому до зупинки йдуть разом, а потім Білан сідає у перший-ліпший потрібний їм транспорт, а Черненко – у наступний тролейбус чи маршрутку, яка буде в той бік. Коли Максим буде біля «Макдональдсу», він повинен стояти спокійно і не шукати очима Дениса.

      – Будь спок, – запевнив його товариш. – Я з тебе очей не спущу. Головне – аби той, хто прийде на зустріч із тобою, не второпав, що ти не сам. Я навіть думаю, що він теж з’явиться раніше, аби вирахувати тебе і переконатися, що прийшов ти сам, без супроводу.

      – Теж мені – шпигунів знайшов, – скривив рота в посмішці Максим, та швидше для порядку. Він ще не звик, що в цій історії Черненко почав думати і робити правильні висновки першим. Як всяка мудра людина, Білан завжди готовий був визнати чиюсь правоту, навіть коли йому самому хочеться виглядати найрозумнішим.

      – Шпигунів – не шпигунів: все одно треба тримати вуха гостро, – повчально мовив Денис. Йому, в свою чергу, починало подобатися, що цього разу він перехоплює ініціативу.

      Як задумали, так і зробили.

      День видався сонячним, небо – безхмарним. Пекуче, як для травня, сонце сліпило очі. Максим, тупцяючи біля «Макдональдса», роззирався в різні боки, закриваючись від променів долонею. Куди б не повернувся, сонце все одно сліпило. На дитячому майданчику було на диво тихо. Видно, за тривалі вихідні діти вже встигли награтися з батьками досхочу.

      Вкотре повернувшись обличчям до виходу з підземного переходу, що біля самого автовокзалу – саме звідти чекав він появи незнайомця, – Максим раптом почув за спиною:

      – Привіт, юначе!

      Голос знайомий. Максим, хоч і чекав когось, та все ж таки здригнувся – надто вже з несподіваного боку з’явився шукач собак. Озирнувся, потім – розвернувся всім корпусом. Нічого особливого. Чоловік як чоловік. Вірніше – молодий хлопець. Щоправда, щось у ньому відразу відштовхнуло Максима, змусило машинально зробити крок назад. І тут же зрозумів що – запах.

      Коли стоїш у серці гамірної площі та ще й у дуже теплу