Небезпечна спадщина. Андрей Кокотюха

яку суму йдеться?

      – Незалежно від того, купували ви пса чи вам його подарували, за те, що ми знайдемо вашого улюбленця, ви будете винні нашій фірмі від третини до половини вартості такої тварини.

      – Послухайте, – обережно заговорив Максим. – Собаки взагалі-то – це друзі людей. Невже ви думаєте, що друзі та дружба оцінюються грішми?

      – Юначе, – реготнули на тому кінці, – ви ж не людину шукаєте. Собаки, коти, папуги, їжаки, навіть смердюхи скунси – це товар. Можете вважати, що ми допомагаємо вам безкоштовно, з бажання, аби армія бродячих собак стала меншою на одну – вашу. Але зовсім безкоштовно наша фірма працювати теж не буде. Ми затрачуємо зусилля, і…

      – Я зрозумів, – не зовсім ввічливо перебив співбесідника Білан. – Я запитаю батьків, а завтра по обіді давайте з вами зустрінемося. В мене є фото песика.

      – Хай так, – легко погодився незнайомець. – Третя година дня, Центральний автовокзал, біля «Макдональдсу». Влаштовує вас?

      – Звичайно. Як я вас упізнаю?

      – Я сам до вас підійду. Все буде добре, вирішимо проблему, знайдемо собачку, – бадьоро відповів незнайомець, і в трубці почулися короткі гудки.

      5. Як працює спинний мозок

      Суть розмови Максим пояснив Денисові двома словами. Той, на відміну від Білана, зовсім не збентежився і не здивувався.

      – А чого ти хотів, чувак? Всяка робота робиться за гроші. Інша річ – де їх взяти? Тьотя Клава не дасть.

      – Ти що, знаєш ту тьотю Клаву?

      – Я бачив, як наша нещасна Таня плаче. Тітка її – сто відсотків – до печінок дістала зі своїм пекінесом. І живе мала з тіткою не з доброго дива. Так треба – і все. Ох, Максе, бачив я таких тіток. Чує моє серце: нічого тут не вигорить із грішми.

      – Ну, нехай батьки малої з-за кордону присилають…

      – Думаєш, так просто? Звісно, вони погодяться, тільки час усе це: туди, сюди, п’яте, десяте… Без грошей ці твої пошуковці кроку зайвого не зроблять. Бо бачать, у якому всі стані. Час на їхньому боці, січеш?

      – Січу, – погодився Білан. – Не просити ж мені грошей у тата на чужу собаку? І потім, я ж не знаю, скільки такий пес коштує.

      – Запитай у тітки Клави, – гмикнув Денис. – Вона скаже – мільйон. Третя частина від мільйону – скільки буде, порахуй, відміннику… Ні, тут інакше треба вирішувати. Не втягувати сюди нікого. Твій старий, до речі, вже втягнутий.

      Максимові не сподобалося, як Денис раптом почав дивитися на нього. Незатишно йому стало, навіть холодок хребтом пробіг.

      – Ти чого витріщився?

      – Так, нічого… В тебе свої якісь гроші є? Тільки не бреши, чувак: є?

      – Є, – не думаючи, кивнув Максим. – Я на ролики збираю, з вересня на жуйках, шоколадках та чіпсах економлю.

      – Багато назбирав?

      – Є трошки… Все одно, думаю, мало за знайдену собаку вийде.

      – А ти не думай, – впевнено мовив Черненко. – Хто б на зустріч із тобою не прийшов і яку б локшину на вуха тобі не чіпляв, подібну публіку я спинним мозком відчуваю, – для переконливості Денис задер руку і поляскав себе ззаду трошки нижче плечей. – Покажеш їм живі гроші, кілька купюр – уже розмова піде. Скажеш – аванс. Ну,