Каїн і Авель. Джеффри Арчер

махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.

      – Коскєвичу, – почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, – по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. – Я прийшов просити про ласку.

      – Усе, що забажаєте, пане барон, – белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.

      Барон продовжив:

      – Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів – один із Польщі, а другий – із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек – єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.

      Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.

      Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:

      – Це була б честь для нас, пане барон.

      Барон перевів погляд на Гелену.

      – Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.

      – Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

      – Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.

      Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:

      – Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.

      Владек розплакався.

      – Тихо, хлопчику, – звелів мисливець.

      – Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.

      – Тихо, хлопчику, – повторив лісник, цього разу трохи гучніше.

      – Але чому? – здивувався барон зі співчуттям у голосі.

      – Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!

      – Фльорцю? – перепитав барон.

      – Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

      Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

      – Скільки років дівчинці? – запитав гість.

      – Чотирнадцять, – відповів лісник.

      – А вона може працювати на кухні? – запитав барон, із полегшенням побачивши, що Гелена Коскєвич не виглядала