Каїн і Авель. Джеффри Арчер

його м’який баритон і привчався до думки, що більше ніколи його вже не почує. За якийсь час він призвичаївся до, здавалося б, невисловленого бажання барона і завжди мовчав у його присутності.

      Поки Владек жив у замку до приходу німецьких солдатів, він мав стільки й усього, що не було потреби думати про завтрашній день. А тепер не зміг згадати навіть попередню годину, настільки нічого не змінювалося. Хвилини безнадії перетворювалися на години, години – на дні, а дні – на місяці. Тільки зміна варти, а також прибуття їжі, зміни темряви на світло свідчили, що минуло дванадцять годин, а скорочення світлового дня і поява льоду на стінах підземель сповіщали про зміну сезону. Під час довгих ночей Владек почав відчувати запах смерті, який пронизував навіть найвіддаленіші куточки підземелля, що його лише трохи полегшували ранкове сонце, прохолодний вітерець або найбажаніше відлуння дощу.

      Після однієї такої зливи Владек із Флорентиною скористалися наслідками стихії та помилися в калюжі води, що утворилася у тріщинах на кам’яній підлозі. Жоден із них не помітив, що баронові очі спалахнули, коли Владек зняв подерту сорочку та плеснув холодної води на своє тіло. Несподівано барон озвався.

      – Владеку, – його надтріснутий голос було ледве чутно. – Не бачу тебе чітко. Підійди до мене, дитино.

      Після такого довгого мовчання Владек був здивований, коли барон заговорив, й остерігався, що це передує божевіллю, яке вже охопило двох старших слуг в ув’язненні.

      – Підійди до мене, дитино, – повторив барон.

      Владек боязко послухався і став перед бароном, котрий примружив свої ослаблені очі та потягнувся до підлітка напруженим жестом. Він намацав хлопчика і торкнувся пальцем його грудей, перш ніж поглянути на товариша свого сина.

      – Владеку, ти можеш пояснити цю ваду?

      – Ні, сер, – збентежився Владек. – Це було в мене із самого народження. Мій батько мені казав, що це знак диявола.

      – Дурний чоловік. Та й він не був твоїм батьком, – тихо зронив барон і знову замовк.

      Владек залишався незворушно стояти перед господарем. Коли барон нарешті озвався знову, його голос був уже твердішим:

      – Сідай, хлопче.

      Скорившись, Владек знову помітив важкий срібний браслет, що тепер вільно теліпався на зап’ясті барона. Промінь світла змусив засяяти розкішне гравірування герба Росновських у темряві каземату.

      – Не знаю, як довго німці мають намір тримати нас тут замкнутими, – вів далі барон. – Спершу я думав, що ця війна закінчиться упродовж кількох тижнів. Але я помилився, і тепер маємо розглянути можливість того, що вона триватиме іще дуже довго. З урахуванням цієї думки нам слід використовувати наш час конструктивніше, оскільки я знаю, що моє життя вже добігає кінця.

      – Ні-ні! – заперечив Владек, але барон продовжував так, ніби його не почув.

      – А твоє, моя дитино, лише починається. Тому я візьму на себе відповідальність за продовження твоєї