П'ять четвертинок апельсина. Джоанн Харрис

за мірками Ле-Лавеза я була досить забезпеченою жіночкою. На той час мені ледве виповнилося п’ятдесят. До того ж я вміла готувати й вести хазяйство… До мене залицялося кілька чоловіків: хороші й чесні, як Жильбер Дюпре і Жан-Луї Лелассен, і ліниві, як Рамбер Лекоз, якому кортіло отримати довічне харчування. Навіть Поль, милий Поль Ур’я з обвислими прокуреними вусами й постійним мовчанням. Певна річ, питання про щось таке навіть не стояло. Я не могла дозволити собі піддатися такій дурній спокусі. Не те щоб мене це нітрохи не бентежило, але я не могла.

      Я мала справу. У мене були материна ферма та спогади. Чоловік змусив би мене все це полишити. Тоді я вже не змогла б приховувати справжнє обличчя, і навіть якби селяни пробачили моє походження, вони б навряд чи змирилися з шістьма роками брехні. Тому я відмовлялася від усіх пропозицій, несміливих і зухвалих, допоки не зажила спочатку репутації безутішної, згодом – неприступної, а відтак – підстаркуватої.

      Я прожила в Ле-Лавезі майже десять років. В останні п’ять я запрошувала Пісташ із сімейством на літню відпустку. Я спостерігала, як діти з цікавих окатих пакуночків перетворювались на маленьких яскравих пташок, що на невидимих крилах літали моїми лукою та садом. Пісташ – хороша дочка. Моя таємна улюблениця Нуазетт більше схожа на мене – лукава й бунтівна, з моїми чорними очима й сповненим дикунством і протиріччями серцем. Я могла вмовити її залишитися поряд – вистачило б слова чи усмішки, – але не зробила цього. Мабуть, страхалася, що перетворюся на свою матір. Вона слухняно шле сухі листи. Її шлюб завершився сумно. Вона працює офіціанткою в нічному кафе в Монреалі. Відмовляється брати в мене гроші. А от Пісташ – це така жінка, якою могла стати Ренетт: пухка, довірлива, ніжна зі своїми дітьми й люта, коли необхідно їх захистити, м’яке брунатне волосся, а очі – зелені, як горішок, на честь якого я її назвала. Завдяки їй і дітям я навчилася знову переживати гарні моменти свого дитинства.

      Готуючи для них млинці й товстенькі ковбаски з яблуками та запашними травами, я згадала, як бути матусею. Я варила для них варення з інжиру, зелених помідорів, кислих вишень та айви. Дозволяла бавитися з малими грайливими козенятами та згодовувати їм хлібні скоринки й шматочки моркви. Ми годували курей, гладили м’які мордочки поні, збирали заячий щавель для кролів. Я показала їм річку й навчила діставатися до сонячних обмілин. Попередила їх, не без колючки в серці, про всі небезпеки: змій, коріння, коловороти, хибкі піски – і примусила поклястися ніколи-ніколи там не плавати. Я показала їм ліси за селищем, найкращі місця для збору грибів, навчила, як відрізнити справжню лисичку від несправжньої та як знаходити в гущі дику лохину. Таке дитинство мало бути в моїх дівчат. Замість цього був дикий берег Кот-д’Армора, де ми з Ерве жили якийсь час: вітряні пляжі, соснові ліси, криті шифером кам’яні будинки. Я намагалася бути їм хорошою мамою, справді докладала всіх зусиль, але завжди відчувала, що чогось не вистачає. Тепер я розумію, що не вистачало саме цієї