На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк

кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.

      Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому місцевість, у похмуре кубло, де відразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хіба що стіни залишили. Ночувати нас відводять до невеличкої темної фабрики, яку сяк-так пристосували під казарму. Там стоять ліжка, точніше – не ліжка, а дерев’яні рами з напнутими на них дротяними сітками.

      Спати на тих сітках незручно, твердо. Підстелити ковдру не можна, бо нею ми вкриваємось, а плащ-намет надто тонкий.

      Кач роздивляється й каже Гайє Вестгузові:

      – Ходімо зі мною.

      Вони йдуть у село, зовсім не знайоме їм. А за півгодини вже повертаються із здоровенними оберемками соломи. Виявляється, Кач знайшов стайню, а в ній – солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тільки не мучив голод.

      Кроп питає в артилериста, який, видно, тут уже не перший день:

      – Чи нема десь поблизу їдальні?

      Артилерист регоче:

      – Що надумав! Тут геть усе виметено, навіть шкоринки хліба не знайдеш.

      – А хіба жителів зовсім немає?

      Той спльовує.

      – Та ні, трохи зосталося. Тільки вони самі тиняються біля наших казанів і жебрають.

      Кепська справа. Доведеться, либонь, затягти паски ще дужче й чекати до ранку, поки привезуть харчі. Однак я бачу, що Кач береться за кашкета.

      – Куди ти зібрався? – питаю я.

      – Піду трохи роздивлюся.

      І, не кваплячись, виходить.

      Артилерист глузливо посміхається:

      – Роздивляйся, роздивляйся, аби тільки очі не повилазили.

      Украй засмучені, ми вкладаємося на ліжка й міркуємо, чи не з’їсти хоч шматочок із недоторканного запасу. Але це надто ризиковано. Тож ми намагаємось якнайшвидше заснути.

      Кроп розламує цигарку й дає половину мені. Тьяден розповідає про їхню національну страву – боби зі шкварками. Він обурюється, що тут їх готують без зілля. І передовсім треба варити все вкупі – картоплю, боби й сало, боронь Боже, варити окремо. Хтось гарчить, що сам стовче Тьядена на боби, як той не замовкне. Відтак у великому приміщенні западає тиша. Тільки блимає кілька свічок у пляшках та раз у раз спльовує артилерист.

      Нас уже починає змагати сон, коли двері раптом розчиняються і входить Кач. Мені це здається сном: він тримає під пахвою дві хлібини, а в другій руці – скривавлений мішок із конятиною.

      Артилеристові випадає з рота люлька. Він обмацує хлібини.

      – Ти диви, справжній хліб, ще й теплий!

      Кач нічого не розповідає. Він приніс хліб, усе інше не має значення. Я твердо переконаний, що, якби його висадили в пустелі, він за якусь годину влаштував би вечерю з фініків, печені й вина.

      Він тільки кидає Гайє:

      – Нарубай дров.

      Потім Кач виймає з-під мундира сковороду, а з кишені – жменю солі й навіть шматочок сала, він про все подбав. Гайє розводить долі вогонь. Дрова тріщать у порожньому цеху. Ми вилазимо з ліжок.

      Артилерист вагається. Він міркує, чи варто похвалити Кача, може, тоді і йому щось перепаде. Але Качинський його й не