На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк

харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати та кричу:

      – Де лікар?! Де лікар?!

      Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.

      – Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.

      Він випручується й питає в санітара, що стоїть поруч:

      – Про кого він?

      Той відповідає:

      – Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.

      Лікар гнівається:

      – Звідки я можу знати, сьогодні я вже п’ять ніг ампутував! – Він відштовхує мене, каже санітарові: – Ідіть подивіться! – І біжить до операційної.

      Я тремчу від гніву, ідучи за санітаром. Той дивиться на мене й каже:

      – Операція за операцією з п’ятої ранку, я тобі кажу – щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…

      Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі й уже не підводитись.

      Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні ґудзики.

      Санітар штовхає мене в бік:

      – Забереш його речі?

      Я киваю.

      – Його доведеться зараз же винести, – каже санітар. – Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.

      Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.

      За дверима темрява й вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м’яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не розумію. У землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене пругке, у кожному м’язі грає сила, я хекаю й пирхаю. Ніч живе, я живу. І відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка. Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги…

      Він порпається у своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього – гарячий чай із ромом.

III

      Ми дістаємо поповнення. У бараках уже немає вільного місця: усі солом’яні матраци зайняті. Здебільшого то літні люди, але до нас прислали також двадцять п’ять хлопців із польових навчальних пунктів. Вони майже на рік молодші за нас. Кроп штовхає мене:

      – Ти вже бачив тих дітлахів?

      Я киваю. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір’ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і почуваємося бувалими фронтовиками.

      Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні й підходимо