А потім прийшов Цезар…. Алекс Хавр

місто на острові Евбея біля найвужчого місця протоки, що відділяє острів від Аттики. Один із найбільших центрів грецької колонізації.

      Спартанці, які дбали про «скрепи» й чистоту рядів, – найбільш знані з дорійців – виселили своїх парфеніїв[15] до колонії Тарент біля самої основи італійського «каблука». Місто невдовзі стало одним із найвелелюдніших у регіоні.

      Навіть злиденні ахейці заснували власну колонію Сибарис на протилежному від Тарента боці Тарентської затоки. Про це місто античні автори писали, що воно нібито настільки багате, що його жителі можуть віддаватися солодкому неробству і просто радіти життю (звідси поняття «сибарит»), та це явно якийсь давньогрецький тролінг, оскільки розкопки жодних слідів багатства в Сибарисі не виявляють.

      І ще кілька десятків міст – великих і малих. Увесь цей регіон називався скромно – Велика Греція (ніби на протиставлення «малій батьківщині» колоністів, яка лежала по той бік Іонічного моря).

      Про еллінів писали, що вони, подібно до жаб, сидять біля самої води й бояться навіть на крок ступити в глиб суходолу. У певному розумінні, так воно й було – греки жили торгівлею, а заради випасання кіз на пагорбах Калабрії й Апулії не варто було залишати малу батьківщину. Тому з царями місцевої «глушини» греки мирно співіснували, жваво торгували й навіть трохи одружувалися з доньками аборигенів, хоч і вважали їх варварами. (Утім, греки були ще тими ксенофобами, тому варварами в них уважалися всі не-греки). Порівняно швидко весь цей регіон добряче еллінізувався, і різні варіанти грецької мови стали в ньому більш уживаними, ніж одвічні місцеві говірки. Та й прямих нащадків греків (з усіма їхніми генетичними модифікаціями) теж з’явилося чимало.

      І нарешті – останній штрих до картини доримської Італії.

      Близько 800 р. до н. е. у піщаний берег поблизу гирла ріки Арно врізалися носами декілька крутобоких кораблів під червоними вітрилами, і з них зійшли на землю…

      Гаразд, швидше за все, не такими вже й крутобокими були ці судна. І червоні вітрила також вигадали охочі до байок елліни. І місця висадки ми досі точно не знаємо, як не знаємо до пуття майже нічого про один із найзагадковіших народів Давнього світу – етрусків.

      Питання про походження етрусків протягом двох останніх століть залишається одним із найміцніших горішків для науковців.

      Що нам більш-менш імовірно відомо?

      Те, що самі себе вони називали расенна – із наголосом на перший склад. Греки називали їх тірренцями (звідси Тірренське море). Римляни називали етрусками або тусками (звідси й сучасна Тоскана).

      Те, що етруски чи то прибули не знати звідки, чи то в якийсь таємничий спосіб «самозародилися» у надрах місцевої культури Вілланова.

15

Нащадків неодружених спартанок. Ну, ви зрозуміли.