Якокка. Автобіографія. Ли Якокка

озираюся на свої тридцять вісім років у автопромисловості, то бачу, що день, який мені запам’ятався найбільше, ніяк не пов’язаний з новими автівками, підвищеннями чи прибутками.

      Я починав життя як син іммігрантів і самотужки торував собі шлях до президентського крісла в Ford Motor Company. А нарешті досягнувши свого, опинився на сьомому небі від щастя. Але тоді доля сказала мені: «Зачекай-но. Ми ще з тобою не закінчили. Тепер ти маєш дізнатися, як то воно, коли тобі дають під зад, містере Еверест!»

      13 липня 1978 року мене звільнили. Я пробув на посаді президента Ford вісім років, загалом пропрацювавши в компанії тридцять два. Я ніколи ніде більше не працював. І ось тепер мене несподівано звільнили. Я був страшенно пригнічений.

      Офіційно мені лишалося пропрацювати три місяці. Однак, зважаючи на «відставку», решту того терміну я мав працювати в офісі, доки не знайду нову роботу.

      15 жовтня, останнього дня в офісі і, за збігом обставин, у мій п’ятдесят четвертий день народження, водій востаннє повіз мене до Центрального управління компанії в Дірборні. Перед виходом із дому я поцілував дружину Мері і двох доньок Кеті й Ліа. Родина страшенно потерпала впродовж цих останніх, неспокійних місяців у Ford, і я просто божеволів від цього. Можливо, я був відповідальний за власну долю. Але як же Мері та дівчатка? Чому вони мусили пройти через усе це? Вони були невинними жертвами деспота, чиє ім’я красувалося на будівлі компанії.

      Навіть зараз їхній біль лишився зі мною. Це ніби левиця з дитинчатами. Якщо мисливець знає, що для нього найкраще, то лишить малечу в спокої. Генрі Форд змусив моїх дітей страждати, і цього я ніколи йому не пробачу.

      Наступного ж дня я сів у авто й попрямував до свого нового офісу. Він розташовувався в похмурому складі на Телеґраф-роуд, лише за кілька миль від Центрального управління Ford. Але для мене то було схоже на іншу планету.

      Я не знав точно, де саме був той офіс, і знадобилося кілька хвилин, щоб знайти потрібну будівлю. Коли я таки її відшукав, то навіть не знав, де припаркуватися.

      Але там було чимало людей, які могли мені показати. Хтось попередив пресу, що того ранку нещодавно звільнений президент Ford приїде туди на роботу, і мене зустрічав невеликий натовп. Телерепортер тицьнув мені мікрофон в обличчя й запитав: «Як ви почуваєтеся, приїхавши ось сюди після восьми років перебування на самісінькій верхівці?»

      Я не міг опанувати себе, щоб відповісти. Та й що я міг сказати? Відійшовши від камер, я пробурмотів собі під носа правду: «Почуваюся лайном».

      Мій новий кабінет був менший від комори, але там був невеликий стіл і телефон. Дороті Карр, секретарка, уже сиділа там зі сльозами на очах. Не зронивши ані слова, вона вказала на потрісканий лінолеум на підлозі і дві пластикові чашки на столі.

      Лишень учора ми з нею працювали в розкішному кабінеті. Президентський офіс був розміром з люксовий номер у готелі. Я мав власну ванну кімнату. І навіть житлове приміщення. Як вищий керівник компанії Ford упродовж усього дня я міг скористатися послугами офіціантів у білих лівреях. Якось я привіз родичів з Італії, щоб показати,