Якокка. Автобіографія. Ли Якокка

друкованого видання

      Напевно, саме я здивувався найбільше, коли книжка вже першого тижня виходу опинилася на першому місці в списках бестселерів. Люди почали запитувати, як книжка, у якій не було сексу, жорстокості й шпигунів, могла так гарно продаватися. А я справді не знав, хоча мене й вважали генієм маркетингу.

      Зрештою, це ж лише розповідь про хлопчака з порядної родини іммігрантів, який наполегливо вчився й важко працював, пізнав і великий успіх, і великі розчарування, але таки спромігся все подолати завдяки простим цінностям, котрих його навчили батьки й учителі, а ще тому, що йому пощастило жити в Америці.

      Це не та книжка, що мала б установити нові рекорди в книговиданні, однак саме це й сталося.

      А причина такого успіху відкрилася мені під час перегляду пошти. Я почав отримувати замалим сотень п’ять листів на день і щовечора, ідучи з офісу, забирав ще стосик.

      Я збагнув, що таємниця крилася в простому: більшість людей, які мені писали, і самі прожили якусь частину мого життя. Я писав не про химерні місця, як-от океанське дно чи поверхню Місяця, а про те, де всі вони колись побували.

      Мені надсилали багато листів люди, яких, як і мене, після років відданої служби звільнили з компанії, або ж ті, хто нещодавно втратив коханих.

      Дехто писав, аби розповісти, як їхні батьки пройшли через Елліс Айленд[3] та прожили чудове життя в Америці (а до багатьох листів ще й додавалися чеки на допомогу реставрації острова та статуї Свободи). Говорили також і про те, що вони в боргу перед важкою працею та жертвою своїх батьків, і про рішучий намір зробити життя ще кращим для власних дітей.

      Я отримував листи від тих, хто говорить, як сильно любить Америку, але водночас дуже боїться, що американська податкова і торговельна політика веде їх до катастрофи.

      Звістки приходили і від школярів, і від вісімдесятирічних пенсіонерів, від президентів корпорацій і безробітних.

      Тисячі людей говорили, що ця книжка їх чогось навчила, проте я, читаючи їхні листи, дізнався набагато більше.

      Я дізнався, що справжній дух Америки – це щось на кшталт прагматичного оптимізму: «Рано чи пізно все буде добре, але тільки якщо ви будете боротися й жертвувати чимось заради цього».

      У розділі «Повернути Америці велич» наведено більше коментарів, ніж у будь-якому іншому, оскільки це питання різало без ножа. Американці не збираються миритися зі статусом другосортності у світі. Можливо, дехто з наших лідерів не надто й тривожиться тим, що наша країна втрачає конкурентоспроможність, але моя поштова скринька переконала мене, що американці цього не терпітимуть.

      Я був пригнічений, коли писав той розділ, адже бачив, як Америка котиться в прірву. Але, читаючи пошту, збагнув, що в цій країні задосить здорового глузду та рішучості, щоб цього не допустити.

      Завершую книжку я розповіддю про статую Свободи і те, що вона означала для мільйонів іммігрантів, яких вітала в Америці. Ті люди (наші батьки й дідусі та бабусі), не розгинаючи

3

Елліс (англ. Ellis Island) – острів, розташований у східній частині США у Верхній затоці Нью-Йорка. Назва походить від прізвища Самуеля Елліса, який придбав цей острів 1785 року. З 1882 року тут стала функціонувати імміграційна служба федерального уряду. З 1900 року цегляна будівля, зведена після пожежі 1897 року, слугувала терміналом, через який у США прибули мільйони іммігрантів. Вважається, що з 1892 до 1924 року через острів Елліс пропустили понад 16 мільйонів людей. Не менше третини з них осіли в самому Нью-Йорку. З 1 січня 1892 до 12 листопада 1954 року Федерально-імміграційна станція на острові Елліс пропустила понад 20 мільйонів людей, здебільшого з Європи. Сьогодні приблизно 100 мільйонів американських громадян мають родини, які пройшли через Елліс. Імміграційна служба припинила своє функціонування на острові в 1954 році. Нині там відкрили Музей імміграції, у якому є архів з персональними картками іммігрантів.