Шлях королів. Брендон Сандерсон

хто колись продав тебе в рабство, – га? Ясновельможного Амарама – хіба ні? Його смерть була би мені попередженням, і я встиг би дати драла.

      Як він дізнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, – подумав Каладін, – я власноруч випущу йому кишки. Я відкручу йому голову. Я…»

      – Угу, – сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладіна, – здається, ти прибріхував, коли казав, ніби не жадаєш помсти. Ясно.

      – Звідки ти знаєш про Амарама? – запитав Каладін, кинувши на нього сердитий погляд. – Відтоді я пройшов через півдюжини рук.

      – Людям ротів не позашиваєш. А работорговці – народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити між собою, бо інші нас на дух не терплять.

      – Тоді ти знаєш, що мене затаврували не за дезертирство.

      – Ха! Проте ми маємо вдавати, що це правда, – втямив? Винні в тяжких злочинах погано продаються. Через той ґліф «шаш» на твоєму лобі за тебе й так важко буде взяти хорошу ціну. А якщо я не зможу тебе продати, тоді… словом, тобі не сподобається. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…

      – Це незаконно.

      – Тут тобі не Алеткар, – відказав Твлакв, – і його закони тут не діють. Крім того, дезертирство було вказане як офіційна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було інакше, – і нічого не наживеш, окрім слави брехуна.

      – І головного болю для тебе.

      – Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися мені.

      – Може, ще захочу.

      Твлакв засміявся:

      – Ні, якщо ти й досі цього не захотів, то вже, напевно, і не захочеш! А крім того, хіба ти не погрожував скинути мене зі скелі? Тому гадаю, ти все ж захотів. Але зараз нам конче треба вирішити, як бути далі. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.

      Каладін повагався, тоді зітхнув.

      – Нічим не можу допомогти, – щиро зізнався він, – я теж тут уперше.

      Твлакв насупився. Тоді нахилився ближче до клітки, вдивляючись в обличчя Каладіна, – хоч і з безпечної відстані. За хвилину він похитав головою:

      – Я вірю тобі, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нікуди не годилася. Я майже радий, що ти її порвав, бо й самому не раз кортіло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своїх колишніх дружин, то неодмінно потурбуюся, щоби вони потрапили тобі до рук, і тоді матиму зиск із твоїх унікальних талантів.

      І він неспішно покрокував геть.

      Каладін провів його поглядом, а тоді вилаявся собі під ніс.

      – Ти чого? – запитала спрен вітру й підійшла до нього, схиливши голову набік.

      – Він мені без п’яти хвилин подобається, – сказав Каладін, відкинувши голову на ґрати.

      – Але… після того, що він зробив…

      Каладін стенув плечима.

      – Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто він із тих покидьків, що викликають симпатію, – він задумався, а тоді скривився. – Вони найгірші з усіх: коли їх убиваєш, то врешті-решт почуваєшся винним.

* * *

      Під час великобур фургон протікав. Воно й не дивно: Каладін давно підозрював,