Шлях королів. Брендон Сандерсон

і це могло означати лиш одне: йому не терпілося чимшвидше дістатися до місця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не єдиним місцем на всіх Нічийних пагорбах, де траплялися міста.

      За лічені хвилини фургони знову котилися по нерівній землі. Каладін відкинувся спиною на ґрати – небо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на західному обрії. Сонце принесло з собою жадане тепло, і невільники грілися під його промінням, а з їхньої одежі скрапувала вода й потоками збігала назовні крізь задню стінку хиткої клітки.

      Незабаром до Каладіна підлетіла напівпрозора стрічка світла. Ще трохи – і він сприйматиме присутність цього спрена як належне. Під час бурі вона була кудись зникла, але тепер знову повернулася – як і завжди.

      – Я бачив твоїх товаришів, – знічев’я сказав Каладін.

      – Товаришів? – перепитала спрен, набуваючи подоби молодої дівчини. Вона взялася походжати в повітрі довкола нього й час від часу кружляла, ніби пританцьовуючи під якийсь нечутний ритм.

      – Спренів вітру, – пояснив Каладін, – тих, що летять услід за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приєднатися до них?

      З палким бажанням в очах вона глянула в західному напрямку.

      – Ні, – зрештою сказала вона, і далі танцюючи, – мені й тут непогано.

      Каладін стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а він більше не дозволяв собі дратуватися через її присутність.

      – Тут поблизу є інші, – сказала вона, – такі само, як ти.

      – Раби?

      – Не знаю. Люди. Не ці, що тут. Інші.

      – Де?

      Крутнувши напівпрозорим білим пальчиком, вона тицьнула ним у східному напрямку:

      – Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.

      Каладін підвівся. Він і гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимірюються відстань і кількість. «Так… – примружив очі Каладін, вдивляючись у горизонт. – Це дим, але ж чи з коминів?» Вітерець доніс до нього й запах. Якби не дощ, він би, ймовірно, занюхав його раніше.

      Та хіба не все одно? Де бути рабом, а вільним все одно не стати. Він змирився зі своєю долею. Так він тепер і житиме: ні тривог, ані турбот.

      Та все ж він зацікавлено вглядався вперед, поки фургон виїжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слід роздивитися картину, що поставала перед їхніми очима. То було не місто, а дещо набагато більше, дещо величніше. То був гігантський військовий табір.

      – Великий Прародителю бур… – прошепотів Каладін.

      Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський манір – у формі кола, залежно від рангу конкретного з’єднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерів – тільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.

      Вісім місяців тому Каладін