Шлях королів. Брендон Сандерсон

вказуючи рукою. – А це – буреземлі. Мій батько каже, що наша місія – слугувати щитом для вразливіших країв на заході, – вона повернулася до хлопця. – За нами стоїть благородна традиція, Келе, – хоч за темноокими, хоч за світлоокими. Ось чому найкращі воїни – завжди уродженці Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам… навіть сам король Ґавілар.

      – Гадаю, так і є.

      Вона перебільшено зітхнула:

      – От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.

      – Який?

      – Такий, як-от зараз. Сам знаєш, який. Нудиш світом, зітхаєш.

      – Це ти щойно зітхнула, Ларал.

      – Ти зрозумів, що я хотіла сказати.

      Закопиливши губи, вона зістрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею інколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схід. Батько дуже хотів, щоби син став лікарем, а от сам він вагався. І не лише через легенди, що вражали та захоплювали. Він відчував, що, ставши солдатом, зможе щось змінити. По-справжньому змінити. Якась частина його мріяла вирушити на війну, захищати Алеткар, битися пліч-о-пліч зі світлоокими героями. Творити добро деінде, а не в крихітному містечку, куди впливові люди й носа не потикали.

      Він опустився на камінь. Інколи він про таке мріяв, а інколи йому до всього було байдуже. Безрадісні почуття чорним вугром звивалися в ньому. Он той вузлохмизняк перестоював бурі, бо ріс дуже скупчено довкола стовбурів могутніх маркелових дерев. Їхня кора була вкрита шаром каменю, а гілки – завтовшки з людську ногу. Але тепер вузлохмизняк усох. Не вижив. Згуртувавшись, зібратися з силами – цього для нього виявилося замало.

      – Каладіне? – долинув іззаду чийсь голос.

      Він обернувся й побачив Тіена. Його брату виповнилося десять. Між ним і Келом було два роки різниці, проте здавався він куди меншим. Інші діти дражнили його «кнопкою», але Лірін пояснював, що той просто ще не витягнувся. Може, що й так, але через круглі рум’яні щічки та тендітну статуру Тіен і справді виглядав п’ятилітнім карапузом.

      – Каладіне, – повторив він, тримаючи долоні чашечкою й позираючи на нього широко розплющеними очима, – куди ти дивишся?

      – На всохлі кущі.

      – А-а. Ти глянь краще сюди.

      – Що це?

      Тіен розтулив долоні, у яких виявився маленький камінець, увесь відшліфований водою та вітром, але з одного боку – із зазубреною тріщиною. Кел підніс його до очей і повертів, оглядаючи. Камінець як камінець – нічого особливого. Власне, там не було на що й дивитися.

      – Це просто галька, – мовив Кел.

      – Не просто галька, – відказав Тіен, дістаючи флягу.

      Він змочив великого пальця й потер ним по пласкому боці каменя. Від вологи той потемнів, і на обточеній гірській породі проступила сітка білих візерунків.

      – Бачиш? – запитав Тіен, знову простягаючи його Келові.

      У структурі камінця чергувалися білий, коричневий і чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звісно, це все ж було ніщо інше, як звичайнісінький камінь. Проте, сам не відаючи чому, Кел зненацька всміхнувся.

      – Молодець,