Шлях королів. Брендон Сандерсон

сказала Ларал, дивлячись у бік Тіена. – Він змінює тебе.

      Тіенова голова якраз вигулькнула з-за каменів. Малюк нетерпляче махав рукою, аж підстрибуючи від хвилювання.

      – Просто важко бути похмурим, коли він поряд, – промовив Кел. – Пішли. Ти хочеш подивитися на лурґа чи ні?

      – Напевно, хочу, – зітхнувши, сказала Ларал і простягнула йому руку.

      – А це ще навіщо? – запитав Кел, дивлячись на неї.

      – Щоби ти допоміг мені спуститися.

      – Ларал, з тебе кращий скелелаз, ніж із мене чи Тіена. Тобі не потрібна допомога.

      – Зате так вийде ввічливо, дурнику, – не здавалася вона, усе наполегливіше пропонуючи свою руку. Зітхнувши, Кел узяв її, після чого Ларал, стрибаючи з каменя на камінь, одразу ж продовжила спуск, навіть не спираючись на неї та зовсім не потребуючи його допомоги.

      «Останнім часом вона поводиться дуже дивно», – подумав хлопець.

      Вони обоє долучилися до Тіена, який застрибнув у западину між кількома валунами. Малий збуджено тикав у щось пальцем. З розколини в одному з каменів проглядав жмут чогось білого й шовковистого – якісь тонесенькі ниточки, сплетені в клубок завбільшки з хлоп’ячий кулак.

      – Моя правда, хіба не так? – допитувався Тіен. – Це він?

      Кел підняв фляжку й линув трохи води, яка збігла краєм брили й потрапила на білий жмутик. Під імпровізованим дощем нитки´ розчинилися, і кокон розтанув, являючи очам присутніх маленьку істоту з гладкою брунатно-зеленою шкірою. У лурґа було шість лапок, якими він хапався за камінь, й очі по центру спини. Він вистрибнув із розколини, шукаючи комах. Тіен засміявся, слідкуючи, як той стрибає з валуна на валун, приклеюючись до них. Куди б ця істота не приземлилася, вона скрізь залишала по собі плями слизу.

      Кел відкинувся на камінь, спостерігаючи за братом і згадуючи дні – не такі вже й далекі, – коли гонитва за лурґами здавалася більш захопливою справою.

      – Ну, – мовила Ларал, склавши руки на грудях, – і що ти тепер робитимеш? Якщо твій батько спробує відправити тебе в Харбрант?

      – Не знаю, – відказав Кел. – Лікарі не беруть в учні тих, кому ще немає шістнадцяти Ридань, тож у мене залишається час подумати.

      У Харбранті вчилися найкращі лікарі та цілителі. Це було відомо кожному. Подейкували, ніби там більше лікарень, аніж таверн.

      – Схоже, батько змушує тебе робити те, чого хоче він сам, а не чого хочеш ти, – зауважила Ларал.

      – Але ж так чинять усі, – мовив Кел, чухаючи потилицю. – Інші хлопці не проти бути селянами, оскільки ними є і їхні батьки, а Рал щойно став новим містечковим теслярем. І не бачить нічого страшного в тому, що цим же займався і його батько. То чому б мені не стати лікарем?

      – Я просто… – здавалось, що Ларал злиться. – Келе, якщо ти вирушиш на війну та здобудеш Сколкозбройця, то станеш світлооким… Тобто… Ай, усе це ні до чого.

      Вона вгамувалася, ще тісніше схрестивши руки.

      Кел і далі чухав потилицю. Вона й справді поводилася дивно.

      – Я був би не проти податися на війну, зажити слави й таке інше. Передусім мені хотілось