55. Джеймс Деларджи

що узбережжя ніколи її не відпустить.

      – Я йшов сам, сонце засліпило мене, і я не бачив, хто рухається назустріч. Позаду я почув гуркіт двигуна і підняв палець. Дві машини того ранку вже проїхали повз мене, тож я чекав, що ця теж поїде далі… але вона з’їхала на узбіччя.

      – Ви можете її описати? – запитав Чендлер. Він дивився на однобічне дзеркало і сподівався, що Таня спостерігає за всім цим. Востаннє вони записували тут свідчення рік тому. Справа була про домашнє насилля. Джун Тіндалі образилась на чоловіка, який радше проводив вечори зі своїми голубами, ніж із нею, і зламала йому руку хокейною ключкою.

      – Таке квадратне авто. Не пам’ятаю марку. Здається, значок відвалився. Темно-коричнева… але це могла бути пилюка, вона навіть вікна вкривала. Один стоп-сигнал не працював, це я пригадую. Я підбіг до машини, побоюючись, що вона будь-якої миті може рушити. – Ґабрієль із жалем подивився на Чендлера. – Краще б він так і зробив.

      – Реєстраційний номер?

      Чоловік похитав головою.

      – Теж вкритий пилюкою. Мабуть, навмисно.

      – Гаразд, продовжуйте.

      – Отже я сів у машину. Напевно, мені слід було спершу роззирнутися, але мені негайно потрібна була робота. Необхідно було знайти дах над головою та харч.

      – То який він… цей Гіт… був на вигляд? – Чендлер наготувався занотовувати. Він сподівався, що опис буде наочніший, ніж у випадку з автомобілем: невідома марка, невідомий реєстраційний номер, запилюжена квадратна автівка. Схожа на більшість лайна, що їздить місцевими дорогами.

      Ґабрієль заплющив очі та вдихнув повітря. Чендлер не переривав мовчанки. Він подивився на однобічне дзеркало та власне відображення у ньому. На нього витріщився невеселий коп, втомлені кола під очима лише посилювали гостроту ясного блакитного погляду.

      – Невисокий… на кілька сантиметрів нижчий за мене. Каштанове волосся. Засмаглий, наче працював просто неба. А ще кремезний. Він сказав, що йому тридцять, як і мені, але здавався типу… не зна’… нервовим. – Ґабрієль зробив паузу. – Напевно, я мав би помітити, що в ньому було щось темне.

      – Що ви маєте на увазі, коли кажете «темне»?

      – Щось… нездорове, – пояснив Джонсон. – Борода маскувала його риси. Наче він поступово перетворювався на тінь.

      Чоловік витріщився на Чендлера, мовби шукав підтвердження, що ці слова мають сенс не лише всередині його черепа.

      – Ви не мусите нагадувати мені, яка дурнувата ідея ловити автівку в цих краях, – додав він, раптом спробувавши захиститися. – Він був нормальний на вигляд, або мій мозок переконав мене, що він був нормальний на вигляд. Я знав… чи думав, що знаю… якби він спробував щось зробити, я міг захиститися. Він сказав, що його звуть Гіт, і він повертається з міста, куди їздив за припасами. Навіть це змусило мене почуватися краще. Ну, тобто, жоден вбивця не буде представлятися… так?

      Він знову підвів погляд, шукаючи якогось підтвердження. Чендлер кивнув, попри те, що не був певен, чи погоджується. Якщо Гіт запланував убивство, то чому б не вибовкати кілька деталей? Утім про дещо це йому таки сказало. Той факт, що Гіт почувався достатньо