Влада і насолода. Андрей Маклаков

приватизацією, рейдерством, а з іншого – падінням культури праці, пасивністю виборців, епідеміями соціальних хвороб.

      М. Гардт і А. Неґрі підкреслюють: «Форми, у яких проявляється розкладання, є настільки різноманітними, що будь-яка спроба їх перелічування нагадує спробу вичерпати море чайною ложкою». Воно завжди виступає для нас як щось зовнішнє – ані правлячий клас, ані маси не у змозі прийняти самих себе як фактор і умову розкладання політики.

      Лише за півстоліття після того, як Раймон Арон, французький філософ, політолог і публіцист, розмірковував про долю демократії, занепад держави і розкладання політики стали настільки загальними, що фактично припинили бути об’єктами рефлексії, незважаючи на те, що глобалізація, повзуча економічна криза і, нарешті, сучасне рабство – «це темне підчерев’я глобалізації», як висловилася Гіларі Клінтон, – є інтимно взаємопов’язаними. Але що ж, урешті-решт, вивело їх на сцену? Не дивуйтеся: жага процвітання, прагнення до прогресу і демократії, підвищення конкурентоспроможності. Тобто – його величність «брак».

      Після десятиліть суперечок про цінності демократії, у яких у результаті здобули перемогу демократи, несподівано з’ясувалося, що демократія аж ніяк не є універсальною цінністю, позачасовою ідеєю, і по-справжньому гарна лише в момент свого становлення, коли вона змінює деспотію. За одне-два покоління демократія «занедужує», і тоді нарцисична деґрадація правлячих еліт перетворює колишні переваги демократичних режимів на їхню протилежність: правителі й ті, ким керують, розходяться все далі, але при цьому стають усе більш схожими одне на одного у своїх мотиваціях.

      Отже, розпад політики – ознака враження її суб’єктів нарцисичною потребою та її матеріальним еквівалентом – «браком». Розкладання режиму – наслідок його нарцисичного виродження. Але чому такими живучими є режими «невдалих держав», які не збираються зникати з політичної карти світу?

      «По суті, здатність бачити розкладання – це, якщо скористатися висловом Декарта, “la faculte la mieux partage du monde”, найпоширеніша здатність у світі», – вважають М. Гардт і А. Неґрі. Важливішим є інше – набуття здатності бачити творчі, породжуючі сили, що врівноважують хаос у «біополітичному тілі». «Своєрідність сьогоднішнього розкладу полягає в тому, що замість розриву спільності сингулярних тіл і перешкоджання її діяльності має місце розрив продуктивної біополітичної спільності й перешкоджання її життю».

      Ніякий режим не є життєздатним, якщо він не отримує рівноваги із силами творення в «біополітичному тілі», що об’єднує і «ми», і «вони». Існування сил творення відкриває нам очі на паразитизм і патологічність сил, які є рухомими «браком» і утворюють – подібно до ехінокока в печінці людини, яка заражена паразитом, – порожнечу, що постійно розширюється й у якій він тільки й може існувати.

Розпад «великого Ми»

      Коли попередні прихистки Символічного – держава, політика, мистецтво – занепадають,