Влада і насолода. Андрей Маклаков

що створена в Росії Володимиром Путіним, певною мірою замінила втрачений вимір Символічного, утримавши Росію від наближення розпаду. Те ж саме можна сказати і про Білорусь, де політичний режим було фактично заморожено. Однак в Україні події пішли іншим шляхом, що і призвело до тривалої політичної нестабільності. Її найвищий законодавчий орган, створюючи все нові заборонні акти, систематично порушує ті, що вже існують. Як зауважив один український політолог, «усі слова втратили референції».

      То в чому ж причини розпаду? Напевно, не в глобалізації, що давно перетворилася на «смітник непізнаного». Її вплив західним політологам не вдалося оцінити по-справжньому навіть після краху транзитивістського дискурсу про перехід до демократії. Усе, що сьогодні відбувається в політології,– це спроби раціоналізувати поведінку електоральної стихії, приймаючи поведінку політичних гравців за дещо самоочевидне.

      Навіть такий безкомпромісний критик системи як Ліндон Ларуш вбачає коріння розпаду в змові еліт, у їхніх моральних якостях. Але ні Ларуш, ні Вільямс не звертають уваги на загальну мотивацію їхніх агентів, що лежить в основі всіх згаданих явищ: нарцисичну потребу, «брак». Будь-який Символічний вимір тут виключено. І хай би до якої із передбачуваних причин ми звернулися – чи то це вплив транснаціональних структур або локальної лояльності, утрата керованості, корупція, зниження ефективності державного управління, – насправді всі вони виявляються настільки взаємопов’язаними, що будь-які спроби їхнього розгляду окремо приречені на провал.

      Розпад не підлягає контролю. Рекомендації з боротьби з корупцією, використання міжнародних рейтингів корумпованості, прозорості, індексу людського розвитку тих чи інших країн, так само, як і проведення самітів, боротьба за права людини, проти застосування тортур, торгівлі людьми або дитячої порнографії, приносять результати, що вражають своєю скромністю. Так само полягає справа і з дуже поширеним нині «закручуванням гайок» за допомогою впровадження біометричного контролю, систем стеження й обмежень під час перетину кордонів. Усе це свідчить скоріше про безсилля урядів, аніж про їхню силу. Не маючи можливості контролювати процес у цілому, вони намагаються взяти під контроль деталі. Приблизно так бездарний менеджер, який не вміє грамотно налагодити роботу, карає підлеглих за непунктуальність або дрібні помилки у звітності.

      На тлі провальних спроб відновлення керованості стає очевидною неможливість дієвих реформ: кожна з них стикається з неможливістю політичного висловлювання. Будь-яке політичне висловлювання трактується противниками як щось особисте. Боротьби ідей фактично немає – її замінила боротьба персон, яку медіа висвітлюють, як сутичку боксерів на рингу. Чи можна засуджувати за це коментаторів, якщо широкий загал практично втратив інтерес до політики й лише зрідка вихлюпує в тих чи інших формах свою лють?

      За відсутності політичних ідей усе, що залишається від