Дочка снігів. Джек Лондон

Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далі, та для вас зручніше.

      Але вона хитнула головою й почекала, поки він перейде на той бік. В ній прокинулись гордощі, не тільки її, а й цілої раси. І ці останні переважили над самолюбством. Вона ступила на кладку на очах у тубільців і рушила в білий пінявий вир.

      Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловіка, що сидів край дороги й плакав. Клунок його, обв’язаний невмілими руками, валявся на землі. Одного чобота він скинув. Його нога вся вкрилася пухирями і страшенно розпухла.

      – Що таке сталося? – спитала Фрона, зупинившись.

      Він глянув перше на неї, потім униз, туди, де в темряві, немов живе срібло, виблискувала річка Дая. Сльози ще застилали йому очі, і він не переставав хлипати.

      – Та що таке? – спитала вона знову. – Чи я не можу чим вам допомогти?

      – Ні, – одказав він. – Як ви мені допоможете? Я покалічив собі ноги, мало не зламав хребта, стомився до смерті. Яка тут може бути поміч?

      – Ну, це нічого! – сказала вона бадьоро. – Могло трапитись і гірше! Подумайте про тих, що тільки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижні, доки вони доплентаються зі своїми клунками сюди. А ви вже тут!

      – Але ж мої товариші покинули мене і пішли вперед, – хлипав чоловік, немов хотів розжалобити її своїм голосом. – Я один тут, як палець, – скаржився він далі. – І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жінку, про дітей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далі йти теж не можу. Сили не вистачає. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати. Що маю чинити?

      – А чому ваші товариші покинули вас?

      – Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не міг нести такої ваги, як вони. Вони насміхалися з мене і, нарешті, покинули зовсім.

      – Вам ніколи не доводилось так надсаджуватися? – спитала Фрона.

      – Ні.

      – Ви маєте вигляд здорової, дужої людини. І важите ви не менш, як сто шістдесят п’ять фунтів, авжеж?

      – Сто сімдесят, – поправив він.

      – По вас не видно, щоб ви коли на що хворіли. Були ви коли-небудь хворі?

      – Ні.

      – А хто ваші товариші? Гірники?

      – Вони ніколи не були гірниками. Вони працювали в тій установі, що й я. Ось чому мені кривдно! Ми працювали разом багато років, а тепер вони пішли, покинули мене одного, і все тільки через те, що я не міг іти так швидко, як вони.

      – Друже мій! – Фрона відчула, що в ній заговорила представниця її раси. – У вас стільки сили, як і в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тільки слабкодухі. А тут не місце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кінь, тільки тому, що не хочете. Ця країна таких не потребує. Для Півночі потрібні дужі люди, дужі духом, а не тілом. Тіло – то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрібні. Коли ви підете далі, то загинете. А що тоді буде з вашою жінкою, з діточками? Спродайтеся