Дочка снігів. Джек Лондон

Свіфтвотер, теж король Ельдорадо.

      – Та невже? – спитала Фрона, не діймаючи віри.

      – Авжеж! – вигукнув той самий. – Його портрет надруковано в усіх газетах, що вийшли протягом останніх шести тижнів. Гляньте! – Він розгорнув газету. – Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впізнаю його пику серед тисячі.

      – А третій? – поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.

      Її інформатор піднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.

      – Не знаю, – признався він ніяково і вдарив по плечу свого сусіду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синій сорочці, з латкою на коліні?

      В цю хвилину Фрона радісно скрикнула й кинулася вперед.

      – Мете! Мете Маккарті!

      Чоловік з латкою щиро потиснув їй руку, хоч і не впізнав її, і недовірливо поглянув на неї.

      – Ви мене не пізнаєте! – вигукнула Фрона. – Ні, ні, не кажіть мені, що впізнали! Коли б не було тут стільки глядачів, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От і пішов Великий Ведмідь додому, до своїх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голодні. І Великий Ведмідь сказав: «Відгадайте, що я вам, дітки, приніс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а третє сказало, що дикобраза. Тоді Великий Ведмідь засміявся: «Хо-хо!» – і сказав: «Ні, я приніс чудову, велику, гладку людину!»

      Що далі він слухав, то більше починав собі щось пригадувати – це було видно по ньому, і коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось і він засміявся якимсь особливим, тихим сміхом.

      – Та я і справді вас знаю, – сказав він, – тільки ніяк не можу згадати, хто ви така.

      Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.

      – Ага, згадав! – Він одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радісному обличчі раптом проступило розчарування. – Ні, цього не може бути! Я помилився. Ніколи не могли ви жити в цій халупі, – він показав на склад.

      Фрона енергійно закивала головою.

      – То це все ж таки ви! Маленька сирітка із золотою кучмою, яку я так часто розчісував! Маленька чарівниця, що босоніж бігала по цьому камінні!

      – Так, так! – радісно підтвердила вона.

      – Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак і серед лютої зими помандрувало на Перевал, щоб довідатись, де кінчається світ!.. – А все це наробили чарівні казки старого Мета Маккарті!

      – О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаєте, як я пішла купатись із сиваськими дівчатками з індіянського табору?

      – І я тоді за коси витяг вас із води!

      – І загубили новісінького чобота.

      – Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларів у крамниці, вашому ж таки батькові.

      – А потім ви через Перевал помандрували в глиб країни і ми більше про вас нічого не чули. Всі гадали, що ви померли.

      – Пам’ятаю це як сьогодні! Ви плакали в мене на руках і не хотіли на прощання поцілувати свого старого Мета. А проте ж поцілували-таки! – додав