Дочка снігів. Джек Лондон

Плюсь!.. Фрона витерла обличчя, здригаючись від холоду, бо струмок води збігав у неї по спині.

      – Ви молодець, – підбадьорював він її, – ви якраз придатні для цієї країни. Ви простуєте далі, в глиб краю?

      Вона весело кивнула головою.

      – А їй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало моє причандалля, я повернувся на берег і вирішив набути все знову. Через те я й заправив таку ціну. Маю надію, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, міс, я не гірший за інших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хіба десять доларів. Тут на все такі ціни. Туди далі, в Скагвей, ухналі коштують по чверть долара за штуку. Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собі віскі, а за віскі півдолара. Що ж тут чинити? Вип’єш віскі, кинеш на прилавок два ухналі, й квит. Ніхто не скаржиться. Ухналі там ходять за дрібні гроші.

      – Ви мужній чоловік, коли після таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на ім’я? Може, ми там де зустрінемось.

      – Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бішоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами поділюся останньою сорочкою, чи то, я хотів сказати, останнім шматком хліба.

      – Дякую, – відказала дівчина, лагідно усміхаючись. Вона вміла шанувати все, що йшло від щирого серця.

      Він перестав веслувати й знайшов під ногами у воді старого щербатого черпака.

      – Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, – зауважив він, кидаючи черпака до неї. – Човен ще гірше протікає, як оце його здавило.

      Фрона в думці посміхнулася, підтикалась і взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрії, немов велетенські хвилі, то підіймались, то влягали поорані глетчерами гори. Час від часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи відпочила спина, і дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врізувалася далеко в берег, і в ній об’якорилось яких двадцятеро великих пароплавів. Від берега до пароплавів і назад снували човни, баржі, каное і ще безліч різних маленьких суденець.

      «Людина – невтомний трудівник, вічний борець з ворожими стихіями», – думала Фрона, пригадуючи своїх учителів, що до їхньої мудрості вона прилучилася під час лекцій та власних студій пізніми вечорами. Вона була дитина свого віку і чудово розуміла природний світ та його явища. І вона любила цей світ глибоко, ба навіть поважала його.

      Деякий час чути було тільки хлюпотіння води під веслами Дела Бішопа. Раптом у нього промайнула одна думка.

      – А ви не сказали мені свого ім’я, – промовив він з поблажливою ґречністю.

      – Мене звуть Велс, – відповіла вона, – Фрона Велс.

      На обличчі в нього відбилася величезна пошана, сливе побожність.

      – Ви Фрона Велс? – промовив він повагом. – То Джекоб Велс ваш батько?

      – Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Він протяжно свиснув і покинув весла.

      – Ну як так, то вертайтесь на корму та підібгайте ноги, а то вони зовсім у вас промокнуть, – скомандував він. – І киньте оту виливку!

      – Хіба я погано працюю черпаком? –