Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология

дуки перші його поздоровляли, хоч він цього не забагав.

      – А чи відходив він часто від хати?

      – Хіба під рокові свята пропадав десь на цілі тижні. Переказували люди, що стрічали його під Марішевською, то на Лудовій, то коло Стога. Найбільше його в Чівчині стрічали, як ходив між скелями. Певно, чорногорського зілля шукав, бо примівник з нього був перший між мольфарами.

      – А ви, певно, пам’ятаєте ще мого діда Петра та його цілу родину, – допитувався далі зацікавлений Юра. – Мені навіть баба Катерина розказувала, що дєдик їй про це оповідав.

      – Ая, з бабами бесіду тримав! Видиш, рід Мартищуків якийсь чудатий. Відколи я пам’ятаю, завжди родився тільки один син. Твій дід був одинак, дєдя одинак і ти також. Але певно, що цілий рід один із найстарших. Видно те було й по твому дєдикові: що то за кучері мав красні, який хід рівний, яку поставу бутну і певну!

      Та Юрі це нецікаве, він питається про свої таємниці:

      – А що значить той закривлений хрест коло дверей?

      – Не знаю. Раз хтось запитався дєдика, той відповів із усміхом, що він так із старости перекривився. Але зараз потім споважнів і не говорив нічого більше.

      – А чому ніхто собі таких хрестів не робить?

      – Та це нікому й на гадку не припливе. Та навіщо? Незрозумілого ніхто не робить, а хто його зрозуміє?

      Незадоволений Юра з розмови з дідом і загадує сам розкрити таємниці, що не дають йому спокою. Яким способом? Та ж на Йвана, на Купала, папороть цвіте, хто її цвіт зірве – перед тим усі таємниці отвираються: про що пташки співають, як трава росте, в котрих місцях скарби горять і чистяться.

      Нікому про це не говорить Юра ні слова, мовчки рахує дні, коли сонце підійметься якнайвище і передодень Івана надійде, а тим часом ніби ненароком розпитується у знайомих, де найбільше папороті росте.

      – Над головицею[17] Білої Річки я найбільше надибував, – каже Йван Жикалюк, що вертав саме з полонини.

      «Там я своїх таємниць буду шукати», – подумав Юра і на три дні перед Іваном Купалом прилучився до гурту людей, що йшли у Скупову по бриндзю.

      Ще сонце не заходило, Юра вже розглянув добре чагарник, в якому йому доводилося ночувати. І дійсно Іван Жикалюк не прибріхував: товсті корчі папороті засіяли густо цілий лісок зеленими пугарами, аж радісно стало Юрі. Радісно? І радісно і страшно. Папоротин цвіт і чортівські збитки обертом перемішувалися в голові Юри. Але вертатися не буде.

      Серед найгустішої папороті вигідно розсівся Юра й очікував її розцвіту та наїзду чортів, що прийдуть видурювати цвітку від нього, щоб він не став великим мольфаром.

      Сонце капнуло за гори, сумерк підкрався з темних пропастей в чагарник і прислонив очі Юрі. Разом із сумерком проповз сон і Юра так захотів спати, аж страх.

      «От уже щезник насилає сон, щоб я проспав північну годину, – подумав Юра. – Певно і Микулі Малишові спати хотілося, як він по цвіт вийшов, щоби зробитися мольфаром, і зробився. І я зроблюся».

      Протирає очі Юра своїми дрібними п’ястучками,

17

Головиця – виток ріки.