Название | Чорт зна що. У кігтях Хапуна |
---|---|
Автор произведения | Антология |
Жанр | Старинная литература: прочее |
Серия | Юрій Винничук рекомендує |
Издательство | Старинная литература: прочее |
Год выпуска | 2019 |
isbn |
– Не знаю.
– Чекай, зараз знатимеш, – і сильні руки вхопили його та твердими мотузами прикрутили до лавки, перепихаючи через дошку руки і ноги. Тіло Йвана натягнулося, мов струна на скрипці. В розтягнене тіло посипались важкі удари, що розсікали м’ясо на шатковану капусту.
– Де Юра?
Іван мовчав і здвоєні удари посипалися знову градом.
– Де Юра?
Знову мовчанка і змучених заступили свіжі, що вже не признання, але оклику болю з заціплених уст добивалися.
І Йван відізвався:
– Гей, чорти, смага би вас втяла, що так моє тіло тнете і шматкуєте. Мало вам моєї крови? Дивіться, отам копанкою везуть повні вози накиданих гуцулів, як снопів, а кров аж стікає чуркалами по колесах і калюжі з неї робить на вибоїнах.
– Далі б’єш, щезнику? Іди, пий її, як тобі мало. Ти в голову б’єш? А в голові бодай тобі наскіпало. Щез і би ти в озера та в тріски. Нещастя би тобі коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вітер спирається. Ото мені відважні! Пес ригав би такими зайцями. Розв’яжи руки, дай сокиру, тоді стріляй в саме серце. Ще знайдеться в мене викохана силка, аби тобі голову розвалити, як грім смереку. Пек тобі та цур. Щез би ти та скам’янів. Агій, тьфу тобі в лице, – з цими словами Іван з усієї сили плюнув у лице старшому.
– Відв’язати, – впав короткий приказ. Івана відв’язали від лавки, але зв’язані руки і ноги лишилися. Кров косицями грала з розбитого Івана. Наточену у миску кров приставлено до Йванових уст.
– Пий!
Іван дико подивився на старшого і в тій хвилині його лице занурив у миску сильний удар у спину, другий збив у скошену траву. Чотирьох безувірів розсілося на його руках, ногах і голові. Розіпнятий на власній землі лежав Іван, і катування розпочалося наново. Дико ревіли озвірілі, тільки Іван мовчав. Втиснуте лице вражим тягарем у скошену траву попробивали гострі шпатарі на решето і нашпікували його патичками.
Трава жадібно ссала кров і життя разом із нею висисала. Запеклі грудки крови виповнили рот Іванові, і він зачав дуситися. Захарчав, обертаючи голову набік, та замість повітря – грудка землі захрускотіла йому між зубами, і викинути її не було сили…
Удари втихли, повітря легше відітхнуло, та Іван не рухався з місця.
– Підняти і повісити на жертку, – скомандував старший.
За хвилину Іван висів на жертці, як кривавий шматок м’яса, прив’язаний за руки і груди.
До нього зближився старший щезник.
– Ти посилав мене, хаме, пити кров. Я нап’юся її, але не з дороги, тільки з твойого серця, бо тільки з нього найчистіша б’є, як з джерела, я ж люблю понад усе чистоту.
З цими словами п’ядь за п’ядей затискав під ліві ребра короткий ніж і, відступаючи на бік, скоро його витяг.
Свиснула довгою цівкою кров із грудей і поплила в підставлену чарку та наповнила її по саміські береги.
«Буду знати, як смакує гуцульська кров», – подумав старший та, приймаючи з рук підвладних чарку, голосно крикнув:
– За нашу перемогу над гуцульським