Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология

павутинний, має тільки очі,

      На все гиддя дивився б і плямам молився б,

      Все хотів би найгірше, що ґанч, плюгавіше…

      П’ятий – тіло одно, голе, біле, що дише,

      Безголове, любашне, дриготливе і мразне,

      Аж трясеться, як вій-солодій, у трусійстві, у поті,

      Скрізь шукає і п’є, мов смолу, насолоду…

      Шості – йдуть, колихаються, в’ють хороводи,

      Все у них від вина пороздулось, піднеслось, трясеться.

      Очі сині, як ніс, і розтріпану бороду смокче,

      І втіка, ригає блювотиння винне довкола.

      Сьомий– страшний, він пнеться з землі і спадає,

      Небо льже язиком, безнастанно хулою кидає,

      Все найвище обвив би кільцями слизькими своїми,

      І пливе за всіма по землі, наче вуж неспокійний…

      – О, – каже ловець, –

      Недобрий то ралець,

      Ні, не дам я вам гуляти,

      Лад Божий перекривляти!

      Фузію перехрестив,

      До плеча приложив,

      Бив, бив, бив,

      По черзі положив, –

      Під лісом

      Біс лежить за бісом.

      Зупинилась буря, стихли стріли громові,

      Стали хмари, як сходи, сині, гранітові.

      Сходить по них архистратиг до ловця,

      Біле світло сліпуче б’є з його лиця:

      – Спасибі, брате людський, вбив ти бісовіння,

      Які ж твої за це хотіння?

      – Мої хотіння – Божі веління!

      Одно тебе прошу,

      Святий Михаїле,

      Дозволь людям ходити, –

      Вічно біса бити!..

      І він ходить між нами

      В погоні за бісами,

      І як, чоловіче, в душі легко стане, –

      То вбив біса твого

          По слову від Бога

          Ловець безустанний.

      Ростислав Єндик

      Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропології: «Антропологічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографії про Адольфа Гітлера, збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін. Після війни мешкав у Німеччині, помер 15.02.1974 р. в Мюнхені. Оповідання походить з однойменної збірки.

      Регіт Арідника

      І

      Гей, що ж то за краса Красноіля. Розляглося село над річками, над їх зеленими беріжками, грунями обвилося, лісами закосичилося, царинками усміхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синиці свистом-посвистом цівкають і на когось кличуть, викрикають.

      З Широкого викочується сонячне ядро і лагідно гладить Магурки; вони усміхаються, кивають привітно зеленими крисанями і жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорніє і зганяє з своїх плечей сонце, що сіло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсувається і відходить, на прощання розгладжує брови розгніваному Плаєві, пригладжує розвихрене волосся і він з сорому червоніє, рум’яниться.

      Міняються світла, тіні, півтіні, повітря міниться шовкотканими пружками і на золотих струнах гомонить…

      – Не вслухуйся