Філософія грошей. Георг Зиммель

яка існує в неосвіченому і не-опанованому дусі між його інтересом у дану мить і всіма іншими уявленнями й оцінками, спонукає обмін, перш ніж справа дійшла до судження про вартість, тобто про співвідношення різних величин бажання. Той факт, що при сформованих поняттях вартості й достатньому самоопануванні судження про рівність вартості передує обміну, не може вводити в оману щодо ймовірності, що тут, як часто буває, раціональне співвідношення розвинулося тільки з психологічного, перебіг якого відбувається в протилежному напрямі (навіть у душі πρὸς ἡμᾶς є тим останнім, що ϕύσει[4] є першим), і що зміна посідача, виникла із суто суб’єктивних імпульсів, у такому разі тільки й повідомляє нам про відносну вартість речей.

      Якщо вартість є ніби епігоном ціни, то тотожним положенням здається те, що їхні рівні мусять бути рівними. Я покликаюся тут на вище вказану констатацію: в будь-якому індивідуальному випадку жоден контрагент не сплачує тієї ціни, яка за даних умов йому занадто висока для набутого. Коли у вірші Шамісо розбійник із наставленим пістолем змушує спостигнутого [den Angefallenen] продати йому за три бацена[5] годинника і персні, то за таких обставин – бо ж тільки так він може врятувати своє життя – обміняне йому дійсно варте цієї ціни; ніхто не працював би за жебрацьку платню, якби він не перебував у становищі, в якому він фактично знаходиться, віддаючи перевагу цій платні порівняно з неробством. Позірність парадоксу в твердженні про еквівалентність вартості й ціни у кожному індивідуальному випадку виникає тільки тому, що в них вносяться певні уявлення інших еквівалентностей вартості й ціни. Відносна стабільність співвідношень, які визначають множину дій обміну, з іншого боку, аналогії, що фіксують поки ще коливальне співвідношення вартості згідно з нормою вже існуючих, викликають такі уявлення: з певним об’єктом пов’язаний саме цей і цей певний інший об’єкт за його вартістю як міновий еквівалент, обидва ці об’єкти, відповідно, ці сфери об’єктів, мають рівну величину вартості, і якби незвичайні обставини спонукали нас вимінювати цей об’єкт із вищими або нижчими нього відповідниками вартості, то вартість і ціна якраз і розпалися б – хоча фактично вони співпадають у кожному окремому випадку з урахуванням його обставин. Проте не потрібно забувати, що об’єктивна і справедлива еквівалентність вартості й ціни, яку ми перетворюємо на норму фактичної й одиничної еквівалентності, чинна лишень за цілком певних історичних і технічних умов і з їхньою зміною одразу розпадається. Між самою нормою і тими випадками, які вона характеризує як відмінні або як адекватні, тут, отже, існує не загальна, а так би мовити тільки числова різниця – приблизно так, як говорять про надзвичайно високого або надзвичайно низького індивіда, мовляв, він, власне, вже геть не людина; тоді як це поняття людини становить лише щось посереднє, що втрачало б свій нормативний характер тієї миті, коли більшість людей виростала б або зменшувалася

4

«Для нас» і «за природою» (грец.).

5

Бацен [Batzen] – срібна дрібна монета, що карбувалася в XV–XVI ст. у Швейцарії, державах Південної Німеччини, а згодом у Сілезії й Пруссії. Один бацен дорівнював чотирьом крейцерам. Через малий номінал ці дзвінкі гроші виявилися дуже зручними для дрібної торгівлі. – Прим. перекл.