З одного боку, потреба, з іншого – споживання окремо для себе не містять ані вартості, ані господарства. Обидва здійснюються одночасно тільки через обмін між двома суб’єктами, кожен з яких відмову іншому перетворює на умову відчуття задоволення, відповідно, через його подібність у соліпсистському господарстві. Внаслідок виміну, тож господарства, водночас виникають вартості господарства, оскільки він є носієм або продуцентом дистанції між суб’єктом і об’єктом, яка суб’єктивний почуттєвий стан переводить в об’єктивну оцінку. Вище я вже наводив підсумок Кантового вчення про пізнання: умови досвіду водночас є умовами предметів досвіду – під чим він мав на увазі те, що процес, який ми називаємо досвідом, і уявлення, які утворюють його змісти або предмети, підлягають одним і тим самим законам розсуду. Предмети можуть входити в наш досвід, досвідчуватися нами через те, що вони суть уявлення в нас, і та сама сила, яка утворює і визначає досвід, виявляє себе в утворенні тих предметів. У тому самому сенсі ми можемо сказати тут: можливість господарства водночас є можливістю предметів господарства. Саме процес між двома власниками об’єктів (субстанцій, робочих сил, прав, будь-чого, що підлягає передаванню), який приводить їх у названий «господарством» стосунок, а саме у стосунок взаємної віддачі, водночас тільки й підносить кожен з цих об’єктів до категорії вартості. Тепер усунена трудність, що загрожує з боку логіки, мовляв, вартості все ж спершу існують, мусять бути як вартості, аби вступати у форму і рух господарства, а саме усунена завдяки осягнутому значенню того психічного стосунку, який ми позначали як дистанцію між нами і речами; адже він диференціює початково суб’єктивний почуттєвий стан на суб’єкта, який тільки й передбачає, бажає певні почуття, і на об’єкта, який протистоїть йому, тепер містить у собі вартість – тоді як дистанція зі свого боку встановлюється в сфері господарства через обмін, тобто через двостороннє спричинення меж, перешкоди, відмови. Отже, вартості господарства витворюються в тій самі взаємності та відносності, в якій полягає господарність вартостей.
Обмін являє собою не додавання двох процесів давання і приймання, а якесь нове третє, що виникає тоді, коли кожен з обох процесів перебуває в абсолютному «водночас» причини і дії іншого. Через це з вартості, яку надає об’єктові необхідність відмови, постає господарська вартість. Якщо вартість загалом зростає в тому інтервалі, який побільшують перешкоди, відмови, жертви між волею та її задоволенням, то не має передувати – якщо процес обміну полягає у тій взаємній зумовленості приймання і давання – жоден процес оцінки, який лише цей об’єкт перетворює на вартість для лише цього суб’єкта. Однак потрібне для цього здійснюється eo ipso[3] в акті обміну. В емпіричному господарстві природно здавна призвичаїлися надавати речам знак вартості [Wertzeichen], якщо вони вступають в обмін. Те, що тут мається на увазі, становить лише внутрішній, так
