Кращий вік для смерті. Ян Валетов

відповів Книжник. – Миші, хоч і з крилами! Чого їх боятися?

      Він сів навпочіпки, витер долонею густий шар пилу, що присипав баул, прочитав напис дрібними буквами і задоволено кивнув.

      – Терпіти їх не можу, – зізналася Білка, стоячи за його спиною. – Гидота. І ще кусаються…

      – Ну, якщо їх не чіпати… – повідомив Книжник, підбираючи факел. – Судячи з кількості лайна на підлозі, їх багато, і живуть вони тут багато років… Це ми у них у гостях.

      – Не люблю мишей.

      – Ну, й добре… – незважаючи на напівтемряву, Білка роздивилась, що він посміхнувся. – Я їх теж… гм, гм… недолюблюю.

      – Скажи вже чесно, теж боїшся!

      – Гаразд… – відмахнувся він. – Нехай боюся, але не так сильно. Тут інше…

      – Що – інше?

      – Я тут подумав… Знаєш, але ж ти моя перша учениця.

      – Це в якому сенсі?

      – Я так нікого і не навчив читати, хоча давав слово.

      – Кому давав?

      – Своєму вчителю – Сухорукову. Може, пам’ятаєш його? Такий смішний, ходив кособоко і накульгував.

      – Пам’ятаю. Ми його весь час дражнили.

      – Його всі дражнили. Він упав зі сходів ще кідом, щось там зламав у спині, але вижив, тільки рука всохла. Мені було чотири зими, йому чотирнадцять, коли він умовив мене вчитися.

      – Сумніваюся, що тебе довелося умовляти…

      – Даремно сумніваєшся. Я погодився не відразу. Хотілося їсти, ти ж знаєш… Я весь час хотів їсти. А за читання м’ясо не давали…

      – І довго він тебе вчив?

      Тім похитав головою.

      – Недовго. Я був хорошим учнем – три місяці, і я вже сам міг навчити когось буквам.

      – І не знайшов кого навчити?

      Він кивнув.

      – Не знайшов.

      – Мені ти не пропонував.

      – А ти б погодилася?

      – Ні. Не було сенсу. За читання м’яса не давали…

      – А тепер? – запитав він, примруживши очі.

      Вона задумалася на кілька секунд.

      – Не знаю. Мені цікаво, але… – Вона насупилася. – Це нікому не потрібно, Тіме. Скільки б мені не залишилося, я вже не навчуся користуватися своїми знаннями.

      – Відкрию тобі таємницю, Білко, – ніколи не знаєш, що може стати в нагоді…

      – Автомат завжди корисніший за книжку, – відрізала вона.

      – Не впевнений, – посміхнувся Тім кривувато. – Наприклад, автомат не допоможе нам переправитися на той берег. А я – допоможу.

      – Ти не книжка.

      – Ну, як сказати… Я багато книжок, Білко, багато і відразу. Коли ніхто не хоче з тобою дружити, коли ти не здатний полювати і не отримуєш задоволення від того, щоби вбивати, залишається багато часу на читання.

      – Тут мені тебе не зрозуміти…

      – Може, коли-небудь зрозумієш, – сказав Книжник. – Так. І це беремо! – Він освітив факелом ще одну сумку, таку ж велику, як перша, і вхопився за лямки з одного боку. – Зайвих знань не буває, Білко. Іноді це краще, ніж автомат. Це навіть краще, ніж цілий загін фармерської кінноти. Сподіваюся, я встигну тобі це до-