Кращий вік для смерті. Ян Валетов

сказала Білка через півгодини пошуків. – Я і допомогти тобі не можу до пуття. Що шукати? Як це має виглядати…

      – Як склад на березі… Ангар. Схожий на цей… – Книжник тицьнув рукою в перекошену будівлю, схожу на половинку труби, що стояла віддалік праворуч. – Можливо, більший?

      – І все? – здивувалася Білка.

      – Поруч повинен бути пірс… Щось на зразок цього. У них був вихід на річку.

      Він знову показав рукою – цього разу Білка роздивилася серед густих заростей прибережного чагарника довгий бетонний майданчик, що йшов від берега до води. Майданчик спирався на палі. Частина з них уже перетворилася на розсипані шматки, з яких стирчав іржавий товстий дріт. Уся конструкція нагадувала величезну мертву мокрицю або багатоніжку.

      – Хрінове місце, – сказала Білка, чомусь щулячись. Їй стало незатишно, немов хтось дивився на них через цей частокіл напівзруйнованих паль. Хтось дуже злий і кровожерливий. – Зручне для засідки.

      – Навряд чи тут хто живе, – похитав головою Книжник. – Звірини має бути повно, це так… А для людей… Тут усе закинуто, Білко, і свіжих слідів не видно. Уявляєш, у Сіті жили майже двісті тисяч челів. А нині?

      Дівчина знизала плечима.

      – Не знаю. Тисяча. Може дві. У Тауні, якщо вірити Шаману, утричі більше.

      – У Тауні, – у голосі Книжника чувся відвертий смуток, – жив майже мільйон челів, Білко.

      – Я все одно не вмію рахувати до таких чисел. Півруки – це п’ять. Рука – десять. Сто – це десять рук. Тисяча – це сто рук. Я це розумію. Що таке мільйон?

      – Це тисяча тисяч.

      – Стільки не буває…

      – Тепер не буває, – погодився Тім. – Тепер багато чого не буває і вже не буде.

      – Пішли звідси, – Білка знову зіщулилась. – Погане місце. У мене неприємне передчуття.

      – Розумієш, Білко, тут безглуздо чекати засідки: вороги не можуть бути скрізь – їх занадто мало на таке величезне місто, не можна контролювати всі околиці такою кількістю людей. А Таун іще більший! Скільки мисливців знадобиться, щоб його прочесати? А зробити облаву? Так що про засідки не думай: вони можуть вистежити нас, і то спочатку треба нас знайти…

      – Знайти нас нескладно, ми йдемо до мосту – це єдиний шлях на той бік.

      – Він не єдиний, – твердо сказав Книжник, рушаючи з місця. – Ми знайдемо інший спосіб дістатися до Тауна, а там зловити нас стане ще складніше. Давай-но звернемо сюди…

      Вузький провулок між двома вергаузами ґрунтовно заріс, але не деревами, а тонкою молодою лозою. Трохи далі річка розлилася, берег підмило, і залишки зламаних бетонних плит козирком нависали над водою, що котилася на південь.

      – До краю не підходь, – попередила Білка. – Місце відкрите. Помітять.

      Книжник похитав головою, але про всяк випадок пригнувся.

      – Не помітять, очерет заважає.

      – Ближче не вийде.

      – А ближче нам і не треба… Дивись!

      Він показав рукою на низький, загиджений птахами з даху і до фундаменту ангар за триста футів