Моральні листи до Луцилія. Том I. Луций Анней Сенека

без підготовки, захоплений зненацька. І навіть, коли зібрався з думками, він ледве міг подолати сором’язливість (а це добра ознака молодої людини), – до того ж він почервонів. Я підозрюю, що це залишиться при ньому і тоді, коли він зміцніє і позбавиться вад, коли досягне мудрості. Ніяка мудрість не прибере природних вад тіла чи душі: що закладене в нас народженням, те можна пом’якшити, але не перемогти штучним способом.

      (2) Деяких, навіть дуже стійких людей, коли вони бачать натовп народу, кидає в піт, ніби вони втомились чи страждають від спеки: у деяких, коли їм належить виступати з промовою, тремтять коліна, у інших цокотять зуби, заплітається язик, губи злипаються. Тут не допоможе ні виучка, ні звичка, тут природа являє свою силу, через цю ваду нагадуючи про себе навіть здоровим і міцним.

      (3) До таких вад, я знаю, належить і раптове почервоніння обличчя, що буває навіть у статечних людей. Найчастіше це буває у юнаків, – у них і жар сильніший, і шкіра на обличчі тонша; та не позбавлені такої вади і люди похилого віку, і старі. Деяких більше всього і варто остерігатися, коли вони почервоніють: тут якраз їх і полишає усілякий сором.

      (4) Сулла був особливо жорстоким тоді, коли до його обличчя приливала кров. Ніхто так легко не змінювався на обличчі, як Помпей, який неодмінно червонів на людях, особливо під час зібрань. Я пам’ятаю, як Фабіан, коли його привели в сенат свідком, почервонів, і той рум’янець сорому диво як його прикрасив.

      (5) Причина цьому – не слабкість духу, а новизна, яка хоч і не лякає, та все ж хвилює недосвідчених, і до того ж вони легко червоніють через природну схильність тіла. Бо якщо у одних кров спокійна, то у інших вона гаряча і рухлива і миттю кидається в обличчя.

      (6) Від цього, повторюю, не позбавить ніяка мудрість: інакше, якщо б вона могла викоренити будь-які вади, їй була б підвладна сама природа. Що закладене в нас народженням і побудовою тіла, залишиться, як би довго і вперто не удосконалювався наш дух. І завадити цим речам так же неможливо, як і викликати їх насильно.

      (7) Актори на підмостках, коли наслідують пристрасті, коли хочуть зобразити страх чи трепіт або показати журбу, наслідують лиш деякі ознаки збентеження: опускають голову, говорять тихим голосом, дивляться в землю з понурим виглядом, а от почервоніти не можуть, тому що рум’янець не можна ні придушити, ні примусити з’явитись. Тут мудрість нічого не обіцяє, нічим не допоможе: такі речі нікому не підвладні, без наказу приходять, без наказу зникають.

      (8) Та цей лист вже просить завершення. Отримай від мене дещо корисне і цілюще і назавжди збережи в душі: «Слід вибрати когось із людей добра і завжди мати його перед очима, – щоб жити так, ніби він дивиться на нас, і так чинити, ніби він бачить нас».

      (9) Цьому, мій Луцилію, вчить Епікур. Він дав нам охоронця і провідника – і правильно зробив. Багатьох гріхів вдалося б уникнути, якби біля нас, що готові впасти в гріх, був свідок. Нехай душа знайде кого-небудь, до кого б вона мала пошану, чий приклад допомагав би їй очищати найглибші схованки. Щасливий той, хто, будучи присутнім лише в думках