Сон тіні. Наталена Королева

sat. Finis.

      Стробус сів до столу, узяв ложку.

      – А тепер, Геленіон, до справи. Ти знаєш Лізієвого раба, кухаря Екзуперія?

      – Екзуперія? Це чи не той дивак, що говорить тільки з цапами? А до людей не озивається?

      – Його. Але не такий він і дивак, як удає.

      Стробус показав пальцями, ніби рахує гроші.

      – Я цим способом враз видобув із нього мову. Сьогодні зранку він буде сам на весь дім, бо всі ж підуть зустрічати августу. То є нагода докладно оглянути інзулу Лізія. Мені йти не годиться: кожен знає, чого філософ Стробус задивляється на чужі вілли. То я попередив Екзуперія, що ти хочеш купити якісь вази та статуї. А ти вже оглянь докладно.

      – А є купець? Хто?

      – Страшна таємниця. Ані мур-мур. Хризіс, гетера, хай вона чхне щасливо.

      – Та що ти говориш, філософе? Він же на неї й промарнував всі батькові маєтки!

      – Ну, скажім для прикладу, не тільки на неї. Але ж і Хризіс мала з того двійко гранатових зерняток. Твій же улюблений Арістофан не дурно сказав, що ваша сестра «три міни позичить, а дванадцять нарахує». Дурний Лізій позичав у Хризіс.

      – Кулешик на столі! – покликала Ізі. – Геленіон! Сідай з нами!

      – Дякую, я вже снідала. Здивував ти мене, Стробусе. Справді, треба щось робити. До речі, ти згадав Арістофана. Він-бо ще каже: «То бараняче життя – жити й нічого не робити».

      – А ти ще додай від себе: і не заробити, – всміхнувся філософ.

      – Кулешик – як амброзія. Хоч би й самому цезареві. Кажуть, що він харчується, як ми, вбогі філософій: оливки, свиняче сало, куліш. Але Ізін – загарячий і просить ще трохи солі.

      Ізі метнулась по сіль.

      – Чуєш, малярко? – приглушив Стробус мову. – Кортить мене пхнути на слизьке того губатого фауна Лізія. Багато я наслухався від нього прикростей. Але то б пусте, коли б він не почав заглядати сюди та накидати оком на нашу цикаду. Отож поможи мені, щоб йому зі всього маєтку лишились тільки губи та бас. Тож пильнуй всього!

      – Хіба ж мені треба казати двічі те саме? Це ж тобі не твоя цезарейська школа. Лише скажи: де зійдемось? Чи ти будеш з Ізі у Евное?

      – Хіба й ти підеш зустрічати августу на Колюмнадах? – здивувалась Ізі, повертаючи з сіллю. – От дивина: Геленіон – на розривки.

      – Не на розривки, а нові орнаменти оглянути, що будуть на римлянах.

      – І не самі орнаменти, – додав Стробус – Не шкода очей і для Адріана.

      – Мені жаль, що я не можу. Треба у школу

      – Все встигнеться. Таки ж не щодня трапляється побачити цезаря. Особливо такого, що буває раз на кілька століть, – озвався Стробус.

      У брамі стояв Квакус, тримаючи на плечі коша, з якого висіла зелена кропива.

      – Даремно трудився, – промовила Ізі, перебігаючи очима диптихон. – Я знаю це ще з учора. І за годину буду в школі.

      – Отож і я казав. А він: ще й на словах, каже, нагадай. Ганяють людину. Отакі ключки, та ще й з рибою.

      Стробус виразно глянув на Ізі. Та зрозуміла.

      – Зажди, Квакусе.

      Раб спустив на землю коша, потер намуляне рамено