Сон тіні. Наталена Королева

мачусі не пощастило у цій подорожі. Вона застудилась, дістала запалення легенів. І лишилась у своїх… назавжди, мертва, у їхній родовій гробниці. Пізніше це дало підставу моїм літературним критикам й різним видав-ництвам писати, ніби мачуха моя була полька. А що й батько був сином польського повстанця – то ясно (їм, принаймні!), що і я так само «полька», як і мої батьки! Тому дуже багато галичан ставились до мене неприхильно.

      Так залишилася я зовсім самітня на світі, серед чехів- репатріантів, мені цілком незнайомих, і з документами «репатріантки», що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..

      Дісталась до Праги з думкою: «Коли не знаєш, що робити, то іди вперед! І не оглядайся назад». Тож за два дні дійшла до міністерства й розповіла по правді й щиро усе, що зі мною трапилося. Мене вислухали з великою цікавістю – і мушу додати – з великим співчуттям. Говорила я по-чеському, бо цієї мови навчила мене мачуха. Коли ж довідались, що я ніде у світі не маю ані кревняків, ані рідного дому, то цілком просто вирішили:

      – Тож лишайтесь у нас! Мову знаєте; хоч говорите як мораванка. Коли ж рідна мати була чешка, то най і не рідна батьківщина буде Чехія!

      Так стала з мене чешка!

      Ну, добре! Документи маю, батьківщину придбала. Але ж треба з чогось у цій батьківщині жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дістати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю їх шість. Або перекладачкою. Урядовці перезирнулися, потім один з них сказав:

      – То приходьте завтра у вісім годин ранку і вступите до нас на службу. Дістанете 1000 крон платні місячно.

      Але тут обізвався якийсь старший – видно, дуже хазяйновитий! – урядовець.

      – Таж дайте дівчині (мені вже виповнилося 31 рік, але виглядала я на менше, бо була дрібна) хоч улаштуватись, знайти собі помешкання… ну, скажім, тиждень або два!.. Тоді най прийде на працю! Маєте гроші, аби заплатити за помешкання, їжу? Як ні – ми вам дамо аванс!

      Я подякувала, сказала – що на тиждень мені вистачить і моїх грошей, і часу, щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя».

      У Празі Наталена познайомилася з послом УНР Василем Королівим. Йому на ту пору уже було сорок два роки, він був відомим письменником та видавцем. Василь Королів запропонував їй перейти на службу до української місії у Празі.

      «Мали ми однакові зацікавлення, як малярство, література, стародавні пам’ятки мистецтв. Я говорила добре по-чеському, лише з легким чужинецьким акцентом, що трапляється часто з чехами, які народились на чужині. Він ніяк не міг навчитись. Лише за довгий час навчився добре по-чеському писати, так, що навіть писав до чеських часописів, особливо до дитячих видань. Але говорив завжди так, що я мусила «перекладати» чехам його «чеську» мову. Кочка (кицька, кішка) або чочка (сочевиця) звучала для нього однаково.

      І не раз я щиро сміялась у ресторації, перекладаючи здивованому офіціантові, що «цей пан замовляє собі сочевицю, а не кішку із квашеним огірком».

      Знайомство наше закінчилось тим, що