Сон тіні. Наталена Королева

За хвилину вчула, як рипнула ще раз. То вийшла Афра.

      – Нема вам саду? – звернулась до цесарок, що кумедно кланялись їй головками, Гелене. – Кша-кша! – махнула на них мокрою ексомідою. І знов зачула, що на вулиці хтось легко вдарив калаталом у браму.

      Ніхто, однак, не входив.

      Гелене струсила руки й пішла до хати по хліб. А хвіртка відчинилась, і в ній з’явилась несмілива, струнка постать гарної дівчини в сірій столлі.

      – Мир дому цьому!

      Гелене вмить пізнала поглядом вартість цінної тканини столли, помітила невеличкі, нові, красно зроблені сандалі. І в думці здивувалась, що прихожа не має сережок у вухах.

      – Радуйся і ти!

      – Може, я помилилась? – спитала скромна дівчина. – Мені вказали, що тут живе вдова по старшині Афра з Тінгіса, ткаля..

      – Ось-ось щойно вийшла! Але вдома її донька, Антонія. Ввійди. Далі, двері праворуч.

      Незадовго Антонія вийшла з гостею.

      – Я проведу тебе, Іраїс, – вчула Гелене голос Антонії – Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленіон.

      – Радуйся, Антоніє. От, і маєш землячку.

      – А чому ти гадаєш так? – піднесла на Геленіон прегарні очі чужа дівчина.

      – Однаково вітаєтесь: «миром».

      – А ти так не вітаєшся?

      – Я – геленка, грекиня, – і прала далі, міркуючи: – Дивні вони, Афра з донькою. Замість, щоб відбити конкурентку, ще й самі її й проводять.

      Вона знала, що мати з донькою тільки впертим тканням можуть заробити собі на прожиток. Хіба ж можна було б втриматись в Александрії на мізерній пенсії, що її дістає вдова по вексіляріусові – драконарієві комонної когорти Третього легіону з Тінгітанської Мавританії, відкіль прийшла і вдова комонного військового старшини – Ізіна мати?

      Сонячне світло заливало вже ціле подвір’я, коли Ізі відчинила брамку. Вона мала під пахвою пакунок із танцювальним приладдям: прозорими, «скляними», як їх називали, шатами, мідяними дисками – кроталами. А також і з полатаними сандаліями, що їх взяла по дорозі в шевця для свого опікуна філософа Стробуса.

      Танцюристка була весела й співала свою нову композицію.

      Цесарки ніби тільки й чекали на цей мент: ураз, прожогом полетіли на звук Ізіного голосу.

      – О, сьогодні тобі не треба нагадувати чи бажати. Радуйся! – крикнула їй від фонтана грекиня.

      – Радуйся й ти, Геленіон! Як же ж мені не співати, коли мені трапилось чудо.

      – Навіть чудо?

      Ізі повисла на шиї Гелене, що саме набирала воду з басейну фонтана, й закрутила грекиню з собою. Геленіон випустила з руки амфору, і вона, захлинувшись водою, пірнула в басейн.

      – Я бачила Ероса! Ероса! Ероса! Самого Ероса – бога кохання! – звірила Ізі причину своєї радості.

      – Уже? – роблено поважно спитала грекиня.

      – Тобто як: уже?

      – Бо це «чудо» мусить статись із кожною дівчиною. Але ж чи не закороткі в тебе крила, цикадо, на Ероса?

      – І от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно.

      – Ну, не ображайся.