Сон тіні. Наталена Королева

джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.

      Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.

      Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелія Антоніна.

      Для них і була приготовлена на терасі вечеря.

      На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.

      До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:

      – Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.

      Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:

      – Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво, – і знову підставив голову під руку.

      – Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тільки чекання та сподівання.

      Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:

      «І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо».

      З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.

      – Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.

      Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.

      – Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п’ять десятків? – спитав Аврелій.

      – Правда, пане. Вже підкрадається старість.

      – Чи ж не час би вже тобі бути цілком вільним, а не військовим бранцем, і відпочити, як личить цілком вільній людині, а не служити як невільник?

      – А куди б я з цією «волею» подівся?

      – Ну, куди! Хоча б додому, до своїх.

      – Е-е! – махнув рукою Мастор. – Шкода й мови! Там вже всі мені будуть чужі… більше, як тут. Та й що б я робив із тією «волею» у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?

      – Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужі: аллани та бастарни, чи готи, чи як їх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадує про волю. Тоді це – рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалієшся на долю свого краю.

      – Що – жалітися, пане? Певно, що там, дома, не один жаліється ще дужче, ніж я. Бо їм дужче припікають