Сон тіні. Наталена Королева

Не дали тобі виспатись.

      – Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.

      Він похапцем умився, нашвидку з’їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.

      – І тебе звели на ноги цесарки? – привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.

      – Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.

      – Можливо: вітер же «з Рима», – відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи. – Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.

      – На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь дорогою до Состена.

      – Не бійся, – усміхнувся філософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.

      Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:

      – Скажи, дитино, Стробусові: «на щастя».

      Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.

      Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.

      Але Ізі мовчала надто довго.

      – Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?

      – Я думаю, Геленіон… думаю, думаю… І нічого не можу вигадати.

      – Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.

      – Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я ніби танцювала… потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні… коли Психе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму. Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка.

      Гелене похитала головою:

      – Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.

      – Воно ж мені й болить, – взялась руками за груди Ізі. – Але що маю чинити?

      – Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів.

      – Знаю. Розумію… Але ж мене сьогодні ніщо не тішить. Хоч… якби ти тільки чула ті оплески… овації…

      – То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.

      Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.

      – Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала