Максим Рильський. Отсутствует

не хочу таким занотованням, ще раз (і в котрий раз!) ставити питання – чи маємо майбутнє, чи ні – на цю ділему дав остаточну відповідь Жовтень.

      Просто радію з «летунами».

ІІ

      І от все-таки, коли підійти цілком об’єктивно, з марксистським методом до самої природи діференціації в нашому письменстві (поки-що тільки в поезії. Проза Хвильового – не од стовбура, а сама з себе, може з чужого стовбура – Іванов? Пільняк? Нікітін? Косинка – метушиться, і більше бризкає фел’єтонним мазивом) побачимо «ненормальні» викривлення на правому боці фарватеру розгалуження.

      На одному лівому боці: («панфутуризм», «Гарт», і «Плуг») органичне вростання сил по проекціям комуністичної культури, активна боротьба за новий побут, за раціоналізацію життя, повільне, але певне втягування творчих сил в процес практичного будівництва по всіх ділянках пролетарської дійсности, творення організованої псіхики, схематизація нової людини, а найголовніше – індустріалізація всього життя і зосереджена воля – в майбутнє!

      В цьому патос «лівого крила» в українському письменстві. Патос цей – ідеологично й формально, – в найбільшій мірі, так мовити, найтемпераментніше виявлено у панфутуристів.

      У «Гарта» й «Плуга» – не так певно й чітко. Творча воля їх розведена дуже романтикою, або метафізичною космичністю.

      На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та П. Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров.

      Зрештою, скільки б не було активних сил серед неокласиків українських, треба признати, що діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезїї останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому ґрунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. Правда, неокласики «вещі» не творять, не оперують конструктивними прінціпами, але по самій природі їхньої умілости (їхнє твердження) вони конструктивні: «коли дійсність «конструктивна», значить і ми «конструктори», бо ми ж дзеркало її».

      Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити – ні з чого. Та й самі вони, – хоч і дуже «учені люде», – вигадати сякої-такої – про людське око, – теорії невдатні. А, може, з властивого їм «такту» і не хочуть починати небезпечне діло з «теоріями», бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода.

      Кожна