Максим Рильський. Отсутствует

Мадонни, римські імператори, Діани, Діониси, боги й богині, стародавні парки з німфами й сатирами, алеї, де колись гуляли при місяці прекрасні панни і мріяли, як і Рильський, про лицарів і герцогів з чорними кучерями. Ввижається йому бучне заливання феодального панства, або турніри середневічних лицарів. От межі його поетичної індівідуальности.

      «Трістан коня сідлає

      І їде в дальну путь

      ………………

      Ізольда білорука.

      Ридає за вікном».

      (Cт. 34).

      Од «нудної» революційної дійсности, неприйнятої поетом, чужої й ворожої йому, поет повертається в світ звичних йому образів і настроїв, його найбільше вабить романтика середневічча, романтика феодальної доби (тут пропущений розділовий знак) згадає він, приміром, часи Шекспіра – англійського феодалізму, – і вже сниться Рильському:

      «Блукав я сам у браконьєрськім строї,

      В гаях зелених Англії старої,

      А вколо, в затуманеній далі

      Приходили і блазні й королі».

      («Шекспір», ст. 53).

      Від «старої Англії» подасться поет до митичної Греції, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:

      «Не плети для мене

      Золотого невода,

      Ти, що уродилась

      Із морської піни.

      Не буди, богине,

      Ти ночами темними

      У душній постелі

      Серця молодого».

      («Сафо до Афродіти», ст. 47).

      Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же є готовий зразок – трубадуровські (также доба феодалізму) пісні прекрасним дамам.

      З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:

      «Пані! В гаях поспівають каштани,

      Бродить кабан у пожовклих кущах

      …………………………….

      Пси мої чують ревіння ведмедя,

      Рвуться і плачуть. Залився мій ріг

      «Прощайте, міледі!»

      У відповідь: Сміх».

      («Стародавній роман», ст. 28).

      Від «стародавнього роману» звернеться поет до своєї музи, і в молитовному благанню жерця, просить її не «зрадити його», бо, мовляв, він і так вже «випив кубок лиха до дна».

      Перед Рильським переходить вся краса минулої феодальної пори, її культура, її міти й легенди, її шляхетність, музика й танці панських палаців, турніри лицарів за серце дами. Все це обвіяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колі цих образів живе постійно Рильський. Минулий світ – йому рідний, його світ. Псіхологично, а значить, і класово – феодалізм його стіхія. За межі цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «білоодежних Дездемон», над руїнами панської величі – «горько плачет» Рильський, виспівуючи на всі лади, і навіть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.

      Революції Рильський не прийняв. Клас робітників приніс