Дванадцять обручів. Юрій Андрухович

сила, до смерті витривалі й невибагливі конячки, що ними все необхідне, як і все зайве, достачалось аж на хребет. Безумовним порятунком кошторису була сміховинно дешева робоча сила: тутешні чоловіки продавалися так само безрозсудливо і легко, як продаватимуться їхні нащадки на східноєвропейських ринках через сім десятків років. Отже, ціною ненастанно ляскучих батогів, гранично напнутих жил і кількох принагідних смертей від травматизму та горілки, а також безлічі будівельних махінацій і трьох-чотирьох авантюрних компромісів, усе врешті здійснилося: зали і кімнати, кабінети, півкругла вежа зі спостережними пунктами, лабораторії, радіовузол, автономна електростанція та опалювальна система з гарячою водою у ваннах, пральнях і душових, а далі вже й зовсім омріяне: бібліотека, танцювальний салон з грамофонами й музичними автоматами, більярдна, зимовий сад філодендронів, кіноклуб і маленька картинна галерея з непоганими копіями пізньоромантичних альпійських пейзажів. Усе разом називалося метеостанцією – і саме сюди в’їхав на початку певного літа той самий сіроокий ентузіаст, а слідом за ним і вся безвідмовна залога спостерігачів за циклонами. Не обійшлося без дружин, дітей та кількох служниць. Життя на хребті мусило здаватися нормальним, нічим не відрізняючись від варшавського, краківського чи навіть і львівського.

      Проте життя на хребті виявилося передусім вітряним і не один з них позбувся віднесеного у замежні трансильванські безодні капелюха, прогулюючись колишньою військовою дорогою. Цікаво, що лише їхньому молодому шефові вдавалося час від часу підбирати ті самі гільзи, поржавілі шоломи і прострелені напівзітлілі кашкети – він, що називається, знав місця. Його дружина натомість була неперевершеною у збиранні квітів і лікарських рослин, тож усе це згодом накопичувалося в численних гербаріях. Тут іще можна приплести щонедільну ідилію з двійком голосних дітей та служницею, котра ледве встигала добігати слідом за всіма, несучи спеціального пікнікового кошика з молоком і бісквітами, але я не певен, чи в них уже були діти. Зате я певен в іншому: їх мусили супроводити пташині крики, щоразу відношувані, як і капелюхи чи зірвані жіночі хустки й шалики, все туди ж – у трансильванському напрямі.

      Зрештою, чи крики були тільки пташиними?

      Я так само певен, що того першого літа він був цілком щасливий – жити на одній зі світових вершин, бачити, якою насправді велетенською буває ця країна – гори, спостерігати за небом і пересуванням туманів, провадити деталізовані записи й розрахунки, слухати, як накочують громи, як хмарні масиви набрякають градом, передбачати, як упродовж одного й того ж серпневого дня погода зміниться вісім разів і всі чотири пори року являть себе в дещо плутаному порядку: літо, зима, осінь, весна. Це було і виконанням обов’язку, і втіленням помисленого, і здійсненням сну водночас. Чи не забагато як на одного піхотинця?

      Тим часом уже на початку наступної весни довелося виконувати деякі не відбиті у кошторисах